Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Улаштувавшись (цілком доречно) у празькому театрі, Гавел та його друзі з «Хартії–77» сформували Občanské Fórum (Громадянський форум), неформальну та гнучку мережу, яка за кілька днів перетворилася із дискусійного товариства на громадську ініціативу, а відповідно — на тіньовий уряд. Дискусії в Громадянському форумі частково рухали давні цілі її найвідоміших учасників, але здебільшого події на вулицях розвивалися з карколомною швидкістю. Перше, що зробив Форум, — це завимагав відставки тих, хто був відповідальний за вторгнення 1968 року та його наслідки.

25 листопада, наступного дня після того, як лідери партії масово подали у відставку, півмільйонний натовп зібрався на стадіоні Летна в Празі: не так задля того, щоб вимагати конкретних реформ, як щоб заявити про себе після двох десятиліть заляканого публічного мовчання — перед собою та перед іншими. Увечері того самого дня Гавела запросили на безпрецедентне інтерв’ю на чеському телебаченні. Наступного дня він звернувся до 250-тисячного натовпу на Вацлавській площі зі сцени, яку розділив із прем’єр-міністром, комуністом Ладиславом Адамцем, а також Александером Дубчеком.

На той момент керівникам новоствореного Громадянського форуму стало зрозуміло, що, всупереч їхнім власним намірам, вони здійснювали революцію. Щоб надати їй якийсь напрямок — і щоб мати, що сказати натовпам, які юрмилися на вулицях, — група, очолена істориком Петром Пітгартом, розробила «Програмні принципи Громадянського форуму». Вони коротко описували загальні цілі Форуму та були пізнавальним орієнтиром щодо настроїв і пріоритетів чоловіків та жінок у 1989 році. «Чого ми хочемо?» — запитує програма. 1. Правової держави. 2. Вільних виборів. 3. Соціальної справедливості. 4. Чистого довкілля. 5. Освічених людей. 6. Процвітання. 7. Повернення до Європи.

Поєднання шаблонних політичних вимог, культурних й екологічних ідеалів та згадка про «Європу» — характерно чеська риса, яка багато в чому сягала різноманітних ідей «Хартії–77» попереднього десятиліття. Однак тональність програми добре відтворювала народні настрої в ті п’янкі листопадові дні: прагматичні, ідеалістичні й водночас шалено амбітні. Настрій у Празі та по країні також був набагато оптимістичніший, ніж під час комуністичних «перетворень» в інших країнах. Це було наслідком швидких змін[482].

Через тиждень після кривавого придушення студентських демонстрацій партійна верхівка подала у відставку. Ще через тиждень Громадянський форум і Громадськість проти насильства (ГПН[483] — словацький двійник Форуму) були легалізовані та розпочали переговори з урядом. 29 листопада Федеральні збори на вимогу Громадянського форуму покірно прибрали з чехословацької Конституції епохальний пункт про «керівну роль» Комуністичної партії. Тоді уряд Адамця як компроміс запропонував створити нову урядову коаліцію, але представники Громадянського форуму за підтримки рішуче налаштованих натовпів, які тепер не полишали вулиці, категорично відкинули цю пропозицію.

Тепер комуністи вже не могли не помічати подій за кордоном: їхніх колишніх візаві зі східнонімецького уряду усунули від влади 3 грудня, Михайло Горбачов вечеряв з президентом Бушем на Мальті, а країни Варшавського договору готувалися публічно виступити із засудженням вторгнення в Чехословаччину в 1968 році. Останні чехословацькі комуністи з групи Гусака, зокрема прем’єр-міністр Адамець, дискредитовані та зраджені навіть власними наставниками, подали у відставку.

Після дводенного круглого столу (найкоротшого з усіх круглих столів того року) лідери Громадянського форуму погодилися сформувати уряд. Прем’єр-міністр словак Маріан Чалфа все ще був членом партії, але більшість міністрів — уперше з 1948 року — не були комуністами: Їржі Дінстбір із «Хартії–77» (який лише п’ять тижнів тому був кочегаром) мав стати міністром закордонних справ; католик-правник Ян Чарногурський з ГПН — віцепрем’єр-міністром; Владімір Кусі з Громадянського форуму — міністром інформації; а дотепер невідомий економіст, прихильник вільного ринку Вацлав Клаус повинен був очолити міністерство фінансів. 10 грудня новий уряд було затверджено президентом Гусаком, який невдовзі після цього подав у відставку.

Оскільки Александер Дубчек виринув на поверхню після двадцяти років невідомості, з’явилася ймовірність, що його оберуть президентом замість Гусака — частково як символ тяглості з обірваними мріями 1968 року, частково щоб комуністам було не так прикро, а також щоб просто заспокоїти радикалів у поліції та інших службах. Але щойно він почав виступати публічно, стало до сорому зрозуміло, що бідолаха Дубчек безповоротно відстав. Його вислови, стиль, навіть жести були притаманні комуністам-реформаторам шістдесятих. Здавалося, що він нічого не навчився зі свого гіркого досвіду, а натомість усе ще говорив про відродження добрішого, ніжнішого чехословацького шляху до соціалізму. Для десятків тисяч молодих людей на вулицях Праги, Брно чи Братислави він спершу був історичною цікавинкою, але невдовзі перетворився на надокучливу заваду[484].

Задля досягнення компромісу Дубчека обрали головою (тобто спікером) федеральних зборів. Президентом випало стати самому Вацлаву Гавелу. Лише п’ять тижнів тому уявити це собі було надзвичайно складно, тож коли такий заклик уперше прозвучав у підбадьорливому натовпі на вулицях Праги — «Havel na Hrad!» («Гавела в замок!»), — він м’яко його відхилив. Утім до 7 грудня драматург переглянув рішення, погодившись із думкою, що, якщо він погодиться на цю посаду, це може стати найкращим способом сприяти виходу країни з комунізму: 28 грудня ті самі комуністичні збори, які колись слухняно затверджували закони, через які Гавел й інші роками сиділи за ґратами, тепер обрали його президентом Чехословацької Соціалістичної Республіки. У перший день нового 1990 року новий президент амністував 16 тисяч політичних в’язнів, а наступного дня розпустив і саму політичну поліцію.

Напрочуд швидкий і мирний вихід Чехословаччини з комунізму — так звану «Оксамитову революцію» — уможливила низка обставин. Як і в Польщі, інтелектуальну опозицію об’єднувала насамперед пам’ять про давні поразки й рішуча налаштованість уникнути прямої конфронтації: провідна громадянська організація в Словаччині назвалася «Громадськість проти насильства» не просто так. Як і в НДР, тотальна корозія керівної партії так швидко стала очевидною, що варіант організованого тилового наступу майже одразу було виключено.

Але роль Гавела була однаково визначальною — у жодній іншій комуністичній країні не з’явилася постать із подібною суспільною репутацією, і попри те, що більшість практичних ідей і навіть політичних тактик Громадянського форуму напрацьовувалися за його відсутності, саме Гавел вловив та спрямував народний настрій, разом з однодумцями забезпечуючи прогрес і водночас утримуючи очікування народних мас в адекватних межах. Вплив Гавела та його популярність не можна переоцінити. Як і Томаш Масарик, з яким його дедалі частіше порівнювали, неймовірно харизматичного Гавела тепер широко вважали кимсь на кшталт народного рятівника. Один студентський плакат у Празі, датований груднем 1989 року, зображував нового президента зі словами: «Він віддав Себе за нас». Можливо, то була лише випадкова, але надзвичайно вдала релігійна алюзія.

На цей п’єдестал Гавела звели не лише його численні