Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Підбадьорені візитом радянського лідера — не кажучи вже про події за кордоном, — демонстранти в Лейпцигу й інших містах почали проводити постійні публічні акції та «варти», вимагаючи змін. Кількість осіб, які взяли участь у понеділкових зборах у Лейпцигу, що тепер стали регулярною подією, зросла до 90 тисяч наступного тижня після промови Горбачова, а натовп скандував: «Ми — народ!» — та закликав «Горбі» їм допомогти. Ще через тиждень кількість учасників знову зросла; тоді Гонекер, який усе більше нервував, висунув пропозицію застосувати силу, щоб придушити будь-яке подальше виявлення опозиції.
Схоже, у головах критиків Гонекера всередині партії нарешті засіла думка про відкриту конфронтацію. 18 жовтня декілька його однопартійців, очолюваних Еґоном Кренцем, улаштували переворот і скинули старигана з посади, що поклало край його 18-річному правлінню[478]. Передусім Кренц полетів до Москви, підтримав (і попросив про підтримку) Горбачова та повернувся в Берлін, щоб готувати обережну східнонімецьку «перебудову». Але було надто пізно. На останню лейпцизьку демонстрацію вийшло близько 300 тисяч осіб, які вимагали змін; 4 листопада в Берліні зібралося пів мільйона східних німців з вимогами негайних реформ. Тим часом, у той самий день, Чехословаччина відкрила свій кордон; протягом наступних 48 годин через нього виїхало 30 тисяч осіб.
Тепер влада вже справді перелякалася. 5 листопада уряд НДР, вагаючись, запропонував дещо лібералізований закон про пересування: критики відкинули його як жалюгідно нікудишній. Тоді східнонімецький уряд у відчаї склав повноваження, а за ним — і Політбюро. Наступного вечора — 9 листопада, на річницю зречення кайзера і «Кришталевої ночі»[479], — Кренц із колегами запропонували нову версію закону про пересування, щоб попередити стихійний масовий рух. Під час пресконференції, яку наживо транслювало німецьке телебачення та радіо, Ґюнтер Шабовські пояснив, що нові правила, які набувають чинності негайно, дозволяють без завчасного попередження виїжджати за кордон, а також через пункти пропуску до Західної Німеччини. Іншими словами, Мур відчинився.
Трансляція ще навіть не встигла закінчитися, а люди вже висипали на вулиці Східного Берліна й рухалися до кордону. За кілька годин у Західний Берлін хлинуло 50 тисяч осіб: хтось — назавжди, інші — лише подивитися. За одну ніч світ змінився. Усім було очевидно: Мур назавжди дав тріщину, шляху назад не існувало. Через чотири тижні відчинилися Бранденбурзькі ворота, які стояли на кордоні між східною та західною частинами; під час різдвяних канікул 1989 року 2,4 мільйона східних німців (одна шоста всього населення) відвідали Захід. Цього точно не прагнули керманичі НДР. Як пізніше пояснював сам Шабовські, влада «і гадки не мала», що падіння Муру може спричинити крах НДР — навпаки, вони вважали це початком «стабілізації».
Ухваливши непросте рішення відкрити кордон, лідери НДР сподівалися лише вивільнити захисний клапан, можливо, заробити трошки популярності, але насамперед виграти час, щоб запропонувати програму «реформ». Зрештою, Мур відчинився з тієї самої причини, з якої його було зведено й закрито за одне покоління до того: щоб зупинити демографічну кровотечу. У 1961 році ця відчайдушна хитрість спрацювала; у 1989 році також: напрочуд мало східних німців назавжди залишилися в Західному Берліні або виїхали до Західної Німеччини, щойно впевнилися, що, повернувшись, не опиняться знову під замком. Але ціною цього запевнення було не тільки падіння режиму.
Після падіння Муру Соціалістична єдина партія Німеччини пройшла через останні (вже знайомі) конвульсії вмираючої Комуністичної партії. 1 грудня Фолькскаммер (парламент НДР) проголосував у співвідношенні 420 до 0 (п’ятеро утрималися) за видалення з Конституції НДР пункту про те, що державу «очолює робітничий клас та його марксистсько-леніністська партія». Ще через чотири дні Політбюро знову подало у відставку; було обрано нового лідера — Ґреґора Ґізі; а партію відповідно перейменували на Партію демократичного соціалізму. Стару комуністичну верхівку (включно з Гонекером та Кренцом) виключили з партії; влада (знову) сіла за стіл переговорів з представниками «Нового форуму» (як, за загальною згодою, найбільш упізнаваною з опозиційних груп); були призначені нові вибори.
Але навіть до того, як найновіший (та останній) уряд НДР під проводом дрезденського боса Партії Ганса Модрова почав писати «Програму дій партії», його дії та наміри були вже повністю неактуальними. Зрештою, східні німці мали варіант, недоступний для інших підданих народів — не існувало «Західної Чехословаччини» чи «Західної Польщі», — і вони не збиралися від нього відмовлятися. Цілі еволюціонували: у жовтні 1989 року демонстранти в Лейпцигу скандували «Wir sind das Volk» — «Ми — народ». А вже в січні 1990-го ті самі натовпи виголошували дещо скориговану вимогу: «Wir sind ein Volk» — «Ми — один народ».
Оскільки смерть німецького комунізму спричинила, як ми переконаємося в наступному розділі, смерть Німецької держави (у січні 1990 року мета вже звучала не просто вибратися з комунізму — і тим більше не «реформувати» його, — а потрапити в Західну Німеччину), із сьогоднішньої перспективи не зрозуміло, як тлумачити сподівання мас, які восени 1989 року повалили НДР. Утім зрозуміло, що ані партія (як в Угорщині), ані опозиція (як у Польщі) не можуть брати на себе заслуги за перебіг цих подій. Ми побачили, як багато часу знадобилося партії, щоб збагнути, у якому скрутному становищі вона опинилася; але її ідейні критики не надто її випередили.
28 листопада Стефан Гейм, Кріста Волф та інші східнонімецькі інтелектуали виступили із заявою «За наш край», щоб урятувати соціалізм та НДР і щоб упевнено протистояти тому, що Гейм назвав «блискучим сміттям» Заходу. Бербель Болей, видатна діячка «Нового форуму», навіть назвала падіння Берлінського муру «прикрою подією», оскільки воно випереджало «реформи» і змушувало провести вибори швидше, ніж партії чи виборці будуть до них «готові». Як і багато східнонімецьких інтелектуалів-«дисидентів» (не кажучи вже про їхніх західнонімецьких прихильників), Болей та її однодумці все ще уявляли собі реформований соціалізм без таємної поліції та керівної партії, але на безпечній відстані від її хижого
