Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Найбільших прихильників НДР можна було знайти у Федеративній Республіці. Те, що Остполітік, очевидно, змогла зняти напругу та cприяла налагодженню людських й економічних зв’язків, зумовило те, що практично весь політичний клас покладав надії на її продовження на невизначений термін. Державні діячі Західної Німеччини не лише заохочували ілюзії щодо номенклатури НДР — вони самі себе вводили в оману. Вони так багато разів повторили, що Остполітік вдалося зменшити напругу на Сході, що самі в це повірили.

Таким чином, багато західних німців, які переймалися «миром», «стабільністю» та «порядком», зрештою стали поділяти позицію східних політиків, з якими вони співпрацювали. Еґон Бар, видатний соціал-демократ, у січні 1982 року (одразу після оголошення воєнного стану в Польщі) пояснював, що німці відмовилися від вимог національної єдності заради миру, тоді як поляки мають просто відмовитися від своєї вимоги свободи заради того самого «найвищого пріоритету». П’ять років по тому впливовий письменник Петер Бендер під час виступу на симпозіумі Соціал-демократичної партії, присвяченому «Mitteleuropa» (Центральній Європі), гордо підкреслював, що «у прагненні розрядки в нас більше спільного з Белградом і Стокгольмом, а також із Варшавою та Східним Берліном [курсив додано], ніж із Парижем і Лондоном».

У пізніші роки з’ясувалося, що державні лідери СДП не раз робили конфіденційні й надзвичайно компрометувальні заяви перед східнонімецькими високопосадовцями, колі ті приїжджали на Захід. У 1987 році Бйорн Енгольм похвалив внутрішню політику НДР, назвавши її «історичною», а наступного року його колега Оскар Лафонтен пообіцяв зробити все можливе, щоб і надалі блокувати підтримку східнонімецьких дисидентів з боку Західної Німеччини. «Соціал-демократи, — запевнив він своїх співрозмовників, — мають уникати будь-чого, що може призвести до зміцнення цих сил». У радянському зверненні до Політбюро НДР у жовтні 1984 року було зазначено: «СДП прийняла багато аргументів, які раніше ми їй наводили»[476].

Ілюзії західнонімецьких соціал-демократів, мабуть, можна зрозуміти. Але багато християнських демократів поділяли їх із майже таким самим ентузіазмом. Гельмут Коль, канцлер Західної Німеччини з 1982 року, не менш ніж його супротивники був схильний підтримувати добрі взаємини з НДР. На похороні Юрія Андропова в лютому 1984 року в Москві він зустрівся й переговорив з Еріхом Гонекером; те саме повторилося на похоронах Черненка наступного року. Обидві сторони домовилися про культурні обміни та розмінування вздовж внутрішньонімецького кордону. У вересні 1987 року Гонекер став першим лідером Східної Німеччини, який відвідав Федеративну Республіку. Тим часом західнонімецька фінансова підтримка НДР тривала в тому самому дусі (тоді як внутрішня опозиція в Східній Німеччині ніякої підтримки не дочекалася).

Зі щедрими фінансами Західної Німеччини, впевненістю в підтримці Москви та можливістю вислати на Захід найдокучливіших дисидентів східнонімецький режим міг би існувати вічно. Поза всяким сумнівом, здавалося, що він незмінний: у червні 1987 року протестувальників, які скандували хвалебні оди далекому Горбачову біля Муру в Східному Берліні, швидко розігнали. У січні 1988 року уряд, не вагаючись, кинув за ґрати та вислав понад сто демонстрантів, які вшановували вбивство Рози Люксембург і Карла Лібкнехта 1919 року, тримаючи плакати із цитатою самої Люксембург: «Свобода означає також свободу тих, хто думає інакше». У вересні 1988 року Гонекер під час візиту до Москви публічно похвалив горбачовську перебудову, однак після повернення старанно уникав її втілення[477].

Незважаючи на безпрецедентні зміни, які розгорталися в Москві, Варшаві та Будапешті, комуністи в Східній Німеччині досі фальсифікували вибори у спосіб, відомий ще в 1950-х роках. У травні 1989 року офіційні результати місцевих виборів у НДР, на яких 98,85% взяли кандидати від уряду, були так кричущо сфабриковані, що це викликало протести по всій країні, починаючи від священників та груп із захисту довкілля, і навіть критику всередині керівної партії. Політбюро старанно їх ігнорувало. Але тепер східні німці могли вперше обирати. Вони більше не мали миритися зі статус-кво, наражатися на арешт або ж вдаватися до небезпечних спроб утекти на Захід. 2 травня 1989 року, коли в самій Угорщині послабили контроль над пересуванням та висловлюваннями, влада в Будапешті прибрала електричний паркан уздовж західного кордону держави, хоча сам кордон офіційно залишався закритим.

Східні німці ринули до Угорщини. 1 липня 1989 року близько 25 тисяч східних німців поїхали туди «у відпустку». За ними — ще тисячі; багато хто шукав тимчасового притулку в посольствах Західної Німеччини в Празі та Будапешті. Дехто зміг пробратися крізь усе ще закритий австро-угорський кордон і не натрапити на прикордонників, але більшість просто залишилися в Угорщині. На початку вересня в Угорщині в очікуванні перебувало 60 тисяч громадян НДР. Коли 10 вересня у програмі новин по угорському телебаченню угорського міністра закордонних справ Дьюлу Горна запитали, якою була б реакція уряду, якби деякі з цих людей почали виїжджати на Захід, він відповів: «Ми б випустили їх без зволікань, і я припускаю, що австрійці дозволили б їм в’їхати». Двері на Захід офіційно відчинилися: у наступні сімдесят дві години в них ринулося близько 22 тисяч східних німців.

Влада Східної Німеччини люто протестувала: крок Угорщини означав порушення давньої домовленості між комуністичними урядами не дозволяти використовувати свої країни як транзит для втечі від братніх сусідів. Але влада в Будапешті всього-на-всього стверджувала, що вони виконують зобов’язання, узяті на себе підписанням Гельсінського заключного акта. Люди сприйняли це буквально. Упродовж подальших трьох тижнів влада НДР зазнала фіаско щодо зв’язків з громадськістю, оскільки десятки тисяч їхніх співгромадян намагалися скористатися новим вікном на вихід.

Східнонімецькі керманичі спробували взяти те, що відбувалося, під контроль і запропонували своїм співгромадянам-утікачам, які сиділи в посольствах Праги та Варшави, безпечне повернення додому та виїзд у Західну Німеччину в запечатаному поїзді. Утім це лише агонізувало дедалі більший сором, якого зазнавав режим: коли потяг їхав територією НДР, його вітали десятки тисяч місцевих німців, які тішилися й заздрили. За оцінками, п’ять тисяч осіб спробували влізти всередину, коли поїзд із біженцями зробив коротку зупинку в Дрездені. Коли їх побила поліція, почався бунт — і все це на очах світових ЗМІ.

Побачивши терзання режиму, його критики стали сміливіші. Наступного дня після того, як Угорщина відкрила кордони, група східнонімецьких дисидентів у Східному Берліні заснувала Neues Forum («Новий форум»), а за декілька днів утворився ще один громадський рух — «Демократія зараз». Обидві групи вимагали демократичної «перебудови» НДР. У понеділок, 2 жовтня, у Лейпцигу десятитисячний натовп, розчарований небажанням режиму Гонекера реформуватися, вийшов на демонстрацію: то було найбільше публічне зібрання в