Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Отож для невдоволення було достатньо підстав. Але організованої політичної опозиції не існувало. Хоча в 1980-х роках виникли деякі незалежні організації, вони здебільшого були обмежені питаннями довкілля чи протестами щодо поганого ставлення Румунії до своєї угорської меншини — у цьому питанні вони могли розраховувати на мовчазну підтримку комуністів (яка пояснює толерантне ставлення держави до виразно націоналістичного Угорського демократичного форуму, започаткованого у вересні 1987 року). Угорщина залишалася «соціалістичною республікою» (як офіційно визначала її форму правління нова редакція Конституції від 1972 року). Критика та висловлення незгоди були здебільшого зосереджені всередині керівної партії, хоча у виборах у червні 1985 року вперше могли брати участь інші кандидати, а жменька офіційно схвалених незалежних кандидатур навіть пройшла до парламенту. Однак серйозні зміни почалися тільки в 1988 році.
Каталізатором змін в Угорщині стало розчарування молодшого покоління комуністів-«реформаторів», які відкрито підтримували перетворення, втілювані Горбачовим у КПРС, щодо закостенілості їхньої власної вже не молодої партійної верхівки. У травні 1988 року, на спеціально скликаній комуністичній конференції, їм нарешті вдалося усунути від влади 76-річного Кадара та замінити його на прем’єр-міністра Кароя Ґроса. Суто практичні наслідки цього внутрішньопартійного перевороту обмежувалися програмою економії, яка мала на меті посилити «ринкові сили»; але переворот мав велике символічне значення.
Янош Кадар правив в Угорщині увесь час, починаючи з революції 1956 року, у придушенні якої він відіграв суттєву роль. Незважаючи на свій радше позитивний імідж за кордоном, для угорців він був уособленням офіційної брехні, що лежала в основі «гуляш-комунізму», — про те, що угорський рух за реформи був не чим іншим, як «контрреволюцією». Крім того, Кадар був живим свідченням змовницької тиші навколо Імре Надя, яка оточувала його викрадення, таємний суд і ще таємничішу страту й поховання — події тридцятирічної давнини[475]. Тому усунення Кадара натякало на те, що в суспільному житті Угорщини змінилося щось важливе: це враження підтвердилося, коли його наступники не лише дозволили групі молодих комуністів-дисидентів з однодумцями заснувати партію Fidesz («Альянс молодих демократів»), а й офіційно допустили появу незалежних політичних партій у листопаді 1988 року.
На початку 1989 року комуністичний парламент ухвалив низку документів, які визнавали право на свободу зібрань; офіційно дозволяли «перехід» на багатопартійну систему та, у квітні, офіційно скасовували «демократичний централізм» у самій партії. Ще більш суттєвим жестом угорських комуністичних керманичів — на знак мовчазного визнання того, що їхня партія не може сподіватися втримати контроль над державою, якщо не скаже правди про минуле, — було оголошення про намір ексгумації та перепоховання останків Імре Надя. Водночас Імре Пожґаї та інші реформатори угорського Політбюро переконали своїх колег створити слідчу комісію, що мала розслідувати події 1956 року й офіційно їх переназвала: це була вже не «контрреволюція», а, за офіційним визначенням, «народне повстання проти олігархічної влади, яка принижувала країну».
16 червня 1989 року — на тридцять перші роковини його загибелі — останки Імре Надя та чотирьох його колег урочисто перепоховали як народних героїв. За деякими оцінками, 300 тисяч угорців вийшли на вулиці, а мільйони інших дивилися захід по телевізору в прямому ефірі. Серед тих, хто виголошував промови над могилами, був Віктор Орбан, молодий лідер «Молодих демократів», який не міг не зауважити, що деякі комуністи, присутні на перепохованні Надя, були тими самими особами, хто лише кілька років тому так затято лаяв ту саму революцію, якій вони тепер співали дифірамби.
Це було справді так. Цікавою особливістю угорського виходу з комунізму було те, що його здійснили самі комуністи: лишень у червні між протилежними сторонами відбулися переговори за круглим столом, які свідомо наслідували польський приклад. Це викликало певний скептицизм серед тих угорців, які були проти комунізму і для яких воскресіння Надя, як і раніше його страта, були внутрішньопартійною справою, що мало стосувалася інших численних жертв режиму. Але недооцінювати символізм перепоховання Надя було б неправильно. Це було визнання поразки, зізнання, що Партія та її очільники живили, сповідували і нав’язували брехню.
Коли Янош Кадар лише через три тижні помер — у той самий день, коли Верховний суд Угорщини оголосив повну реабілітацію Надя, — разом із ним помер і угорський комунізм. Залишалося тільки погодити формальності щодо похорону. «Керівну роль» партії скасували; на наступний березень були призначені багатопартійні вибори; а 7 жовтня комуністи — Угорська соціалістична робітнича партія — перехрестилися на Угорську соціалістичну партію. 23 жовтня парламент, який усе ще переважно складався з депутатів-комуністів, обраних за старого режиму, зі свого боку проголосував за те, щоб країна називалася просто — Угорська Республіка.
Угорська «революція» 1989 року мала дві відмінні особливості. Перша, як ми побачили, полягала в тому, що це був єдиний перехід від комуністичного режиму до справжньої багатопартійної системи, впроваджений повністю зсередини. Другий момент, на який варто звернути увагу, — це те, що тимчасом як у Польщі, а пізніше — у Чехословаччині та інших країнах події 1989 року здебільшого були зосереджені всередині держави, угорська трансформація відіграла ключову роль у демонтажі ще одного комуністичного режиму — східнонімецького.
Сторонні спостерігачі вважали Німецьку Демократичну Республіку найменш вразливою з усіх комуністичних режимів, і не лише тому, що всі були переконані, що жоден радянський лідер ніколи не допустить її занепаду. Зовні НДР, зокрема її міста, могла здаватися похмурою та пошарпаною; таємна поліція, Штазі, як відомо, була присутня всюди; а Берлінський мур залишався наругою над мораллю й естетикою. Але багато хто вважав, що економіка Східної Німеччини перебувала в кращому стані, ніж економіки її соціалістичних сусідів. Коли перший секретар Еріх Гонекер під час святкування сорокової річниці держави в жовтні 1989 року похвалився, що за економічними показниками НДР належить до десятки лідерів світу, було чути, як його гість Михайло Горбачов
