Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Проблема полягала в тому, що, послабивши монополію партії на владу й ініціативу, Горбачов відповідно зменшив і свій власний вплив. Він був змушений вступати в тактичні союзи й маневрувати між радикальними позиціями інших. Для демократичних політиків це знайома, хоч і незручна, необхідність; але в очах країни, яка звикла до сімдесяти років диктатури, такі хитання робили Горбачова просто слабким. З початку 1989 року й надалі популярність радянського президента серед громадськості стабільно падала. Станом на осінь 1990 року Горбачова підтримував тільки 21% населення.
Отже, задовго до того, як Горбачов утратив владу, він остаточно потрапив у немилість. Але тільки у своїй країні — за кордоном буяла «Горбіманія». Під час його дедалі регулярніших візитів за кордон Горбачова урочисто приймали західноєвропейські політики й вітали захоплені натовпи. Наприкінці 1988 року Марґарет Тетчер — одна з найпалкіших шанувальниць Горбачова — заявила, що «холодна війна» «закінчилася». З перспективи Східної Європи такий діагноз міг видатися передчасним; але й там Михайло Горбачов мав велику популярність.
У «народних» демократіях внутрішньополітичні муки радянського лідера не лишилися непоміченими, але важили менше, ніж його закордонні виступи, зокрема широко цитована промова перед Організацією Об’єднаних Націй 7 грудня 1988 року. Оголосивши про одностороннє скорочення звичайних збройних сил Радянського Союзу в Європі, Горбачов повчально повідомив слухачам, що «свобода вибору — це універсальний принцип. Винятків бути не може». То була не просто відмова від «доктрини Брежнєва», визнання, що Москва не застосовуватиме силу, щоб нав’язати свою версію соціалізму братнім державам. Поступкою Горбачова стало те (і так його одразу ж і зрозуміли), що громадяни держав-сателітів тепер були вільні йти своєю дорогою, не обов’язково соціалістичною. Східна Європа от-от мала повернутися в історію.
Під керівництвом Михайла Горбачова Радянський Союз, починаючи з 1985 року, дедалі більше усувався від прямого нагляду за державами-сателітами. Але до чого могло призвести таке зростання відчуження, залишалося незрозумілим. Народними демократіями все ще керували авторитарні партійні кліки, а їхня влада спиралася на масивний репресивний апарат. Поліція та розвідка були тісно пов’язані із силовим апаратом Радянського Союзу й підзвітні йому, а також продовжували працювати напівавтономно від місцевої влади. Тимчасом коли керманичі в Празі, Варшаві чи Східному Берліні починали усвідомлювати, що більше не можуть розраховувати на безумовну підтримку Москви, ані вони, ані громадяни їхніх країн не мали чіткого розуміння, що це означало.
Ситуація в Польщі була ілюстрацією цієї непевності. З одного боку, оголошення воєнного стану відновило авторитарну владу Компартії. З іншого, придушення «Солідарності» та закриття рота її лідерам ніяк не полегшили головних проблем країни. Навпаки, Польща все ще була в боргах, але тепер, завдяки тому, що міжнародна спільнота засудила репресії, її правителі більше не могли викручуватися з труднощів за допомогою закордонних позик. По суті, польські очільники стояли перед тією самою дилемою, яку вони намагалися розв’язати в 1970-х, але мали навіть менше варіантів рішень.
Тим часом опозиція опинилася поза законом, але не поза дійсністю. Підпільний друк тривав, так само як і лекції, дискусії, театральні вистави і ще багато чого іншого. Сама «Солідарність», попри заборону, зберігала віртуальну присутність, особливо після того, як її найвідоміший представник Лех Валенса вийшов з ув’язнення в листопаді 1982 року (а наступного року заочно отримав Нобелівську премію миру). Режим не міг наражатися на ризик, заборонивши наступний візит папи в червні 1983 року, а після цього церква стала брати ще активнішу участь у підпільній та напівпублічній діяльності.
Політична поліція продовжувала репресії: в одному сумнозвісному випадку в 1984 році вона стояла за викраденням та вбивством популярного радикального священника, отця Єжи Попелушка — pour décourager les autres[471]. Але Ярузельський і більшість його оточення вже зрозуміли, що такі провокації та протистояння більше не діятимуть. На похорон Попелушка зібрався натовп у 350 тисяч осіб; а інцидент не лише не залякав опозицію, а лише продемонстрував масштаб народної підтримки церкви та «Солідарності» незалежно від того, чи була вона дозволена. Станом на середину 1980-х років Польща стрімко наближалася до протистояння між нескореним суспільством і дедалі більше сповненої розпачу державою.
Природним інтуїтивним кроком з боку партійного керівництва (і у Варшаві, і в Москві) було запропонувати «реформи». У 1986 році Ярузельський, на той час президент держави, випустив із в’язниці Адама Міхніка й інших лідерів «Солідарності» та через новостворене Міністерство економічних реформ запропонував скромний набір економічних змін, спрямованих, серед іншого, на поновлення іноземного фінансування польського державного боргу, який швидко наближався до позначки в 40 мільярдів доларів[472]. У дивному реверансі в бік демократії уряд у 1987 році навіть почав запитувати у поляків, економічну реформу якого «типу» вони хотіли б: «Чому б ви надали перевагу? — запитували вони. — 50-відсотковому збільшенню ціни на хліб та 100-відсотковому на бензин чи 60-відсотковому збільшенню ціни на бензин і 100-відсотковому на хліб?». Не дивно, що відповідь суспільства, по суті, звучала так: «Ні тому, ні тому».
Запитання — і рішення його поставити — добре ілюструє політичну й економічну кризу комуністичних лідерів Польщі. Про занепад авторитету влади свідчить навіть те, що членство Польщі в МВФ стало можливим частково завдяки згоді самої «Солідарності». Попри заборону, спілка змогла зберегти свою організацію за кордоном, і саме брюссельський офіс «Солідарності» рекомендував директору-розпоряднику МВФ у вересні 1985 року прийняти Польщу до своїх лав — водночас переконуючи, що часткові покращення Ярузельського були наперед приречені і що лише пакет докорінних реформ міг владнати проблеми країни[473].
До 1987 року найдивовижнішою ознакою польського становища стала власне безпомічність партії та її органів. Польська об’єднана робітнича партія, чиїй монополії на владу, по суті, ніщо очевидне не загрожувало, скочувалася в небуття. «Контрсуспільство», десятиліття тому задумане в теорії Міхніком й іншими, фактично постало як джерело влади й ініціативи. Після 1986 року дискусії всередині польської опозиції тривали не так про те, як навчити суспільство бути вільним, як навколо того, якою мірою опозиція має погоджуватися на співпрацю з режимом і заради чого.
