Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
У тому самому дусі та з аналогічних причин радянський лідер одразу зрозумів нагальну необхідність виходу Радянського Союзу з Афганістану — «кровоточивої рани», як він назвав його на з’їзді партії в лютому 1986 року. Через п’ять місяців він оголосив виведення з Афганістану близько 6 тисяч радянських військ, у листопаді того самого року воно було завершене. У травні 1988 року, після того як у Женеві вдалося досягти домовленості з Афганістаном і Пакистаном під гарантії обох супердержав, радянські військові почали виходити з Афганістану — останній солдат Червоної армії залишив Афганістан 15 лютого 1989 року[469].
Афганська авантюра не лише не розв’язала національне питання в СРСР — вона, як тепер уже було абсолютно очевидно, його загострила. Те, що СРСР мав справу з низкою незговірливих національних меншин, частково було проблемою, яку створив він сам: зрештою, саме Ленін та його наступники вигадали різноманітні піддані «нації», які оформили відповідно в регіони та республіки. Відтворюючи імперські підходи, Москва заохочувала появу (там, де п’ятдесят років тому про національність і державність нічого й не чули) інституцій та інтелігенції, які гуртувалися навколо державного міського центру — «столиці». Перших секретарів Компартії на Кавказі чи в республіках Центральної Азії зазвичай обирали серед представників домінантної в ній етнічної групи. Щоб захистити свою вотчину, ці особи зі зрозумілих причин тяжіли до ототожнення себе зі «своїм» народом, особливо коли в центральному апараті почали з’являтися тріщини. Партія затріщала по швах під відцентровим тиском занепокоєних місцевих очільників, які захищали власні інтереси.
Здається, що Горбачов не до кінця збагнув цей процес. «Товариші, — інформував він партію в 1987 році, — ми можемо упевнено сказати, що національне питання в нашій країні вирішене». Можливо, він і сам до кінця не вірив у те, що говорив; але він точно думав, що деякого послаблення центрального контролю й задоволення деяких найдавніших скарг буде достатньо (наприклад, у 1989 році кримським татарам нарешті дозволили повернутися додому після десятиліть азійського заслання). З’ясувалося, що в континентальній імперії, де понад сто етнічних груп від Балтійського до Охотського морів мали давні образи, про які їх тепер підбурювала говорити гласність, це було серйозною помилкою.
Неадекватна відповідь Горбачова на вимоги далеких окраїн Радянської імперії не має дивувати. Горбачов від самого початку, як ми пам’ятаємо, був «комуністом-реформатором», хоча й дуже незвичайним: він співчутливо ставився до потреби змін та оновлення, але не хотів підважувати основних догматів системи, у якій виріс. Як і інші представники його покоління в Радянському Союзі та інших країнах, він щиро вірив, що єдиний шлях до покращення лежить через повернення до ленінських «принципів». Радянському лідеру дуже пізно спало на думку, що сам проєкт ленінізму міг бути хибний — лише в 1990 році він нарешті дозволив друкувати в СРСР відверто антиленінських письменників на кшталт Олександра Солженіцина.
Дух ранніх цілей Горбачова можна проілюструвати на прикладі неповторного характеру новоявленої офіційної терпимості до попмузики, роз’ясненої в газеті «Правда» в жовтні 1986 року: «Рок-н-рол має право на існування, але тільки якщо він мелодійний, має сенс і гарно виконується». Це саме те, чого прагнув Михайло Горбачов — мелодійного, змістовного і гарно виконаного комунізму. Можна було здійснювати необхідні реформи й надавати доцільні свободи, але нерегламентованої вольності бути не могло: навіть у лютому 1988 року влада все ще грубо придушувала діяльність незалежних видавництв та друкарень.
Однією із цікавих особливостей комуністів-реформаторів було те, що вони завжди розпочинали з донкіхотської мети реформувати одні складові своєї системи й не чіпати інших: наприклад, запровадити орієнтовані на ринок стимули і водночас залишити механізми центрального планування, або ж дозволити більшу свободу самовираження, але зберегти монополію партії на правду. Проте в частковому реформуванні або реформі одного сектору окремо від інших уже була закладена суперечність. «Керований плюралізм» чи «соціалістичний ринок» були приречені від самого початку. Щодо ідеї про те, що «провідну роль» Компартії можна було зберегти, тоді як сама партія лише позбудеться патологічних метастазів, які дали сімдесят років абсолютної влади, то вона свідчить про певну політичну наївність з боку Горбачова. В авторитарній системі влада неподільна: варто поступитися частиною — і зрештою втратиш усе. Майже чотири століття тому монарх Якоб І з династії Стюартів розумівся на цьому значно краще — його лаконічна відмова шотландським пресвітеріанам, які протестували проти влади його єпископів, звучала так: «Немає єпископа — немає короля».
Урешті-решт Горбачов та його контрольована революція залишилися на узбіччі через масштаб суперечностей, які вони створювали. Озираючись назад, він з дещицею жалю відзначив: «Звичайно, мене засмучує те, що я не зміг утримати весь процес перебудови в рамках своїх намірів». Але наміри були несумісні з рамками. Щойно стійкого опору цензури, контролю та репресій не стало, усе похідне в радянській системі — планова економіка, публічний дискурс, партійна монополія — просто розвалилося.
Горбачов не досягнув своєї мети — реформованого та ефективного комунізму, позбавленого своїх недоліків. Це навіть можна назвати цілковитою поразкою. Проте його досягнення вражали. В СРСР не було незалежних чи навіть напівавтономних інститутів, від імені яких могли мобілізуватися критики й реформатори: радянську систему можна було демонтувати лише зсередини та шляхом ініціативи згори. Запровадивши спочатку першу маленьку зміну, а потім ще і ще, Горбачов дедалі більше підточував ту саму систему, нагору якої піднявся. За допомогою широких повноважень партійного генсека він зруйнував партійну диктатуру зсередини.
Це був надзвичайний та безпрецедентний вчинок. У 1984 році, коли помер Черненко, цього ніхто не міг передбачити. Горбачов, на думку одного з його наближених радників, був «генетичною помилкою системи»[470]. З позиції сьогодення є спокуса зробити висновок, що його поява була напрочуд вчасною: оскільки радянська система захиталася, з’явився лідер, який розумів, що сталося, й успішно застосував стратегію демонтажу імперії. Час народжує героїв? Можливо. І Михайло Горбачов точно не був просто одним з апаратників.
Але він, без сумніву, і гадки не мав, що робить, і вжахнувся б, якби дізнався. Його критики були більш проникливими. З одного боку, партійні старообрядці зі зрозумілих причин ненавиділи Горбачова: багато з них радо підтримали сумнозвісний лист, який вийшов у газеті «Радянська Росія» 13 березня 1988 року і в якому Ніна Андрєєва, ленінградська вчителька, гнівно попереджала (як виявилося, цілком обґрунтовано), що нові реформи неминуче повернуть країну до капіталізму. З
