Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Станом на 1987 рік телевізор був у дев’яти з десяти домогосподарств, і тактика Горбачова напрочуд добре спрацювала: по суті, створивши публічну сферу для напіввідкритої дискусії про проблеми країни та зруйнувавши монополію керівного класу на інформацію, він змушував партію наслідувати його приклад. А ті реформатори всередині системи, які досі не заявляли про себе, могли безпечно висловлюватися і підтримати його. Упродовж 1987‒1988 років генеральний секретар майже всупереч самому собі створював загальнонаціональну підтримку для змін.
Виникли неформальні організації: зокрема клуб «Перебудова», заснований у 1987 році в московському Інституті математики; він, зі свого боку, став поштовхом для «Меморіалу», члени якого присвятили свою діяльність тому, щоб «жила пам’ять про жертв» сталінського минулого. Спочатку самі дивуючись тому, що взагалі існують (зрештою, Радянський Союз усе ще був однопартійною диктатурою), невдовзі вони розцвіли й розмножилися. До 1988 року Горбачова дедалі більше починали підтримувати за межами партії, зокрема громадськість, яка отримала можливість висловлювати власну думку.
Логіка реформаторських цілей Горбачова та його рішення по-справжньому звернутися до країни всупереч консервативним критикам усередині державного апарату змінили динаміку перебудови. Починаючи як реформатор усередині керівної партії, її генсек тепер дедалі більше працював проти неї чи принаймні намагався обійти партійний опір змінам. У жовтні 1987 року Горбачов уперше публічно заговорив про сталінські злочини й попередив, що, якщо партія не відстоюватиме реформи, вона втратить свою центральну роль у суспільстві.
На партійній конференції в червні 1988 року він повторив, що відданий реформі й послабленню цензури, й оголосив про підготовку до відкритих (тобто змагальних) виборів до З’їзду народних депутатів наступного року. У жовтні 1988 року він усунув з посади декого зі своїх головних опонентів, зокрема давнього критика Єгора Лігачова, та був обраний президентом Верховної Ради (тобто головою держави) замість Андрія Громика, останнього з динозаврів. Усередині партії йому все ще протидіяла потужна тилова опозиція; але в країні загалом його популярність була рекордною, і саме завдяки цьому він мав змогу рухатися вперед — і, зрештою, практично не мав іншого вибору[465].
Вибори в травні — червні 1989 року були першими більш-менш вільними виборами в Радянському Союзі з 1918 року. Вони не були багатопартійними (це сталося тільки в 1993 році, коли Радянського Союзу вже не було), а їхній результат був здебільшого визначений наперед, оскільки багато мандатів могли отримати лише висуванці від партії, а конкуренція всередині партії була заборонена; але до З’їзду, сформованого за їхніми підсумками, увійшло багато незалежних і критичних голосів. Те, як вони відбувалися, транслювали на стомільйонну глядацьку аудиторію, а вимоги Сахарова й інших щодо подальших змін — зокрема скинути дедалі більш дискредитовану партію з її привілейованого престолу — не можна було проігнорувати навіть Горбачову, який спочатку не хотів до них прислухатися. Монополія на владу вислизала з рук комуністів, і в лютому за підтримки Горбачова З’їзд радо проголосував за те, щоб викинути з радянської Конституції головний пункт — статтю 6, яка закріплювала за Комуністичною партією «керівну роль»[466].
Внутрішньому перевороту в СРСР у 1985–1989 роках сприяли значні зміни в радянській зовнішній політиці за Горбачова та його нового міністра закордонних справ Едуарда Шеварднадзе. Із самого початку Горбачов чітко дав зрозуміти, що має намір зняти із СРСР щонайменше найважчі військові тягарі. Менше ніж за місяць після того, як прийшов до влади, він зупинив радянські ракетні розміщення і, крім того, запропонував не обмежені умовами переговори щодо ядерної зброї, почавши з пропозиції вдвічі зменшити стратегічний арсенал обох супердержав. Уже в травні 1986 року, після несподівано успішного «саміту» з Рейґаном у Женеві (перша з п’яти таких безпрецедентних зустрічей), Горбачов погодився на те, щоб американські «передові системи» виключили з переговорів щодо стратегічних озброєнь, якщо це допоможе їх розпочати.
Наступний саміт відбувся в Рейк’явіку в жовтні 1986 року. Рейґан і Горбачов не змогли дійти згоди щодо ядерного роззброєння, однак заклали основу для майбутнього успіху. До кінця 1987 року Шеварднадзе та державний секретар США Джордж Шульц підготували проєкт Договору про ліквідацію ракет середньої і малої дальності, який підписали й ратифікували наступного року. Цей договір, яким було підтримано попередню пропозицію Рональда Рейґана щодо «нульової опції», означав, що СРСР погоджується, що в ядерній війні в Європі неможливо перемогти, і створив фундамент навіть ще важливішого договору, підписаного в 1990 році, який обмежував присутність і використання звичайних збройних сил на європейському континенті[467].
З погляду Вашингтона, поступки Горбачова щодо озброєнь, звичайно, здавалися перемогою Рейґана, а відповідно — у контексті гри з нульовою сумою, яку сповідували стратеги «холодної війни» — поразкою Москви. Але для Горбачова, пріоритети якого перебували всередині держави, досягнення більшої стабільності міжнародного середовища вже саме по собі було перемогою. Таким чином він вигравав час та здобував підтримку внутрішніх реформ. Справжнє значення цієї серії зустрічей і домовленостей полягало в тому, що СРСР визнавав: військове протистояння за кордоном — не лише дороге, а й неефективне. Як пояснив Горбачов у жовтні 1986 року під час візиту до Франції, «ідеологія» не підходила на роль основи зовнішньої політики.
Цей погляд формувався під впливом порад, які він почав отримувати від нового покоління радянських експертів із зовнішньої політики, зокрема його колеги Олександра Яковлєва, якому стало зрозуміло, що СРСР може досягти більшого контролю в зовнішніх відносинах завдяки добре прорахованим поступкам, аніж через безплідну конфронтацію. Зовнішня політика, на відміну від тих нерозв’язних проблем, що стояли перед Горбачовим усередині країни, була сферою, яку він контролював безпосередньо, а отже, міг сподіватися на швидкі покращення. Проте міжнародні відносини Радянського Союзу на рівні супердержав не варто переоцінювати: Горбачов надавав зв’язкам із Західною Європою не меншого значення, аніж американським справам: він часто туди їздив і встановив добрі стосунки з Гонсалесом, Колем і Тетчер (відомо, що вона говорила про нього як про людину, з якою «можна було мати справу»)[468].
Справді, у багатьох аспектах Горбачов вважав себе насамперед європейським державним діячем із європейськими пріоритетами. Його прагнення завершити гонку озброєнь та нагромадження ядерної зброї було тісно пов’язане з новим підходом до ролі Радянського Союзу як виразно європейської держави. «Озброєння», заявив він у 1987 році, «мають бути зменшені до тієї кількості, яка необхідна для
