Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Ще у вересні 1981 року Рейґан попереджав, що без угоди про ядерну зброю, виконання якої можна перевіряти, почнеться гонка озброєнь, а якщо вона почнеться, то в ній переможуть США. Так і сталося. Пізніше на розбудову оборонних спроможностей Америки дивилися, як на хитро створений важіль, який підірвав фінансові ресурси радянської системи та зрештою зруйнував її. Утім така оцінка не зовсім точна. Гонка озброєнь, яку Радянський Союз розпочав ще в 1974 році, була йому не по кишені. Проте самого банкрутства було замало, щоб поставити комунізм на коліна.
Друга «холодна війна» й позірна войовничість США, безперечно, збільшили тиск на недієздатну систему, яка вже давала тріщини. Радянський Союз побудував військову машину, яка подолала Гітлера, окупувала половину Європи й кожною одиницею зброї могла змагатися із Заходом упродовж сорока років, але жахливою ціною. На піку витрат близько 30‒40% радянських ресурсів ішли на воєнні потреби — у чотири чи п’ять разів більше, ніж у США. Багатьом радянським експертам уже тоді було зрозуміло, що країна не може нести такий тягар нескінченно. Колись рахунок за це нарощування військової моці, що тривало десятиліттями, довелося б оплатити.
Та принаймні в найближчій перспективі зовнішній тиск, очевидно, сприяв зміцненню режиму. Можливо, Радянський Союз і був потьомкінським селом розміром із континент — за лаконічним визначенням Гельмута Шмідта, «Буркіна-Фасо з ракетами», — але в нього справді були ці ракети, і вони надавали своїм власникам певного статусу та поваги. Ба більше, вже не молоді радянські очільники, зокрема голова КДБ Юрій Андропов, дуже серйозно ставилися до американської загрози. Як і їхні візаві у Вашингтоні, вони справді вірили в те, що інша сторона розглядає можливість ядерної війни на випередження. А через жорстку лінію Рейґана, зокрема його Стратегічну оборонну ініціативу, стара радянська верхівка була ще менш схильна до компромісів.
Справжня воєнна дилема, перед якою стояли радянські лідери, була не в Європі і не у Вашингтоні, а в Кабулі. З усією повагою до запізнілої чутливості Джиммі Картера до радянських стратегічних амбіцій, вторгнення СРСР в Афганістан у 1979 році не відкрило нового фронту в стратегічній війні комунізму з вільним світом. Його причиною радше були внутрішні страхи. Перепис населення СРСР 1979 року виявив безпрецедентне збільшення населення (переважно мусульманського) радянської Центральної Азії. У Казахстані й інших радянських республіках на кордоні з Афганістаном — у Туркменістані, Узбекистані й Таджикистані — кількість населення з 1970 року зросла на понад 25%. Упродовж наступного десятиліття, коли населення України збільшилось тільки на 4%, населення Таджикистану виросло майже вдвічі. На думку лідерів європейської Росії, її внутрішні меншини становили для неї демографічну загрозу: виступаючи на 26-му з’їзді Партії в лютому 1981 року, кволий Леонід Брежнєв визнав, що перед СРСР усе ще стояли «національні питання», які потрібно було вирішити.
Якби через окупацію Афганістану в Кабулі вдалося встановити безпечний та дружній режим, радянські лідери вбили б двох зайців. Вони б утвердили присутність Москви на Близькому Сході, яка дещо ослабла, і водночас надіслали б «чіткий сигнал» новому поколінню радянських мусульман, яких вабили мрії про незалежність. Але Радянський Союз, звичайно, зазнав в Афганістані поразки. Брежнєв, Громико та їхні генерали не лише не засвоїли уроків В’єтнаму, повторивши багато американських помилок; вони також забули про поразки власне царської Росії в тому самому регіоні вісімдесят років тому. Натомість катастрофічна спроба СРСР установити маріонетковий режим на незнайомій, ворожій території спричинила непримиренний опір партизанів і фанатиків (моджахедів), які отримували зброю та фінансову підтримку з-за кордону. І замість того щоб «вирішити» національні питання імперії, вона спромоглася лише їх роз’ятрити: «марксистська» влада в Кабулі, яку підтримував СРСР, мало чим допомогла збільшити вплив Москви в ісламському світі, у межах країни чи поза ними.
Одним словом, Афганістан став для Радянського Союзу катастрофою. Те, які травматичні наслідки він мав для солдат-призовників, з’ясувалося лише через десять років. Станом на початок 1990-х років було прийнято вважати, що кожен п’ятий ветеран-афганець — діагностований алкоголік; у пострадянській Росії багато з тих, хто не зміг знайти постійну роботу, примкнув до ультраправих націоналістичних організацій. Але навіть задовго до того радянські очільники й самі могли бачити масштаб їхньої помилки. Окрім людської та матеріальної ціни, десятилітня війна на виснаження в афганських горах стала постійним джерелом сорому в очах міжнародної спільноти. У передбачуваному майбутньому вона виключала будь-яке подальше вирядження Червоної армії за межі СРСР: як пізніше визнав член Політбюро Єгор Лігачов у розмові з американським журналістом Девідом Ремніком, після Афганістану про застосування сили в Східній Європі не могло бути й мови.
Те, що Радянський Союз виявився таким чутливим до наслідків однієї — хоч і видовищно невдалої — неоколоніальної авантюри, свідчить про його внутрішню слабкість. Але афганська катастрофа, як і ціна гонки озброєнь початку 1980-х, яка набирала обертів, не змогла б сама по собі спричинити колапс системи. Брежнєвська «доба застою», що її живили страх, інерція та корисливі інтереси геронтократів, які нею керували, могла б тривати нескінченно. Ані в Радянському Союзі, ані в державах-сателітах точно не було альтернативної влади чи дисидентського руху, які були здатні її закінчити. Це міг зробити лише комуніст. Комуніст і зробив.
Основоположною засадою комуністичного проєкту була віра в закони історії та колективні інтереси, які завжди переважатимуть над індивідуальними мотивами й інтересами. Тому іронія долі полягала в тому, що його майбутнє зрештою визначили долі окремих людей. 10 листопада 1982 року у віці 76 років Леонід Брежнєв, який уже давно ледь тримався на землі, зрештою відійшов у вічність. Його наступникові Андропову вже було 68 років, а стан його здоров’я залишав бажати кращого. Через трохи більше ніж рік, не встигнувши провести жодної запланованої реформи, Андропов помер, а на
