Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Власне той факт, що «справжній утілений соціалізм» був нежиттєздатним і втратив авторитет, не вирішив його долі. У своїй промові під час вручення Нобелівської премії (присудженої за його відсутності) Олександр Солженіцин палко стверджував: «Щойно брехня розвіється, відразливо розкриється нагота насильства — і насильство слабосиле впаде». Але це було не зовсім так. Нагота радянського насильства була розкрита давним-давно — і ще раз оприявнилася під час катастрофічного вторгнення в Афганістан у 1979 році, — тоді як брехня комунізму дедалі більше розвіювалася і розвінчувалася після 1968 року.
Але система ще не зазнала краху. Унікальний внесок Леніна в європейську історію полягав у тому, щоб захопити відцентрову політичну спадщину європейського радикалізму та спрямувати її у владу через новаторську систему монопольного контролю, рішуче зібрану та силоміць утримувану в одному місці. Комуністична система могла безкінечно підгнивати з країв, але ініціатива щодо її остаточного занепаду могла прийти тільки з центру. В історії кінця комунізму дивовижний розквіт опозиції нового типу в Празі чи у Варшаві був лише кінцем початку. Натомість поява керівництва нового типу в самій Москві мала стати початком кінця.
Розділ 19
Кінець старого ладу
Так більше жити не можна.
Михайло Горбачов (своїй дружині, березень 1985 року)
Найнебезпечніший час для поганого уряду — коли він починає себе реформувати.
Алексіс де Токвіль
Ми не маємо наміру нашкодити НДР чи дестабілізувати її.
Генріх Вінделен, міністр Західної Німеччини з питань внутрішньонімецьких відносин
Історія свідчить, що обставини часом змушували комуністів поводитися раціонально й погоджуватися на компроміси.
Адам Міхнік
Люди, ваш уряд повернувся до вас.
Вацлав Гавел, інавгураційна промова, 1 січня 1990 року
Традиційна версія історії остаточного занепаду комунізму починається з Польщі. 16 жовтня 1978 року Кароля Войтилу, кардинала Краківського, було обрано Папою Римським під іменем Іоанна Павла ІІ; він став першим поляком, що обійняв таку високу посаду. Його обрання викликало безпрецедентні для тих часів очікування. Дехто в Католицькій церкві вважав його ймовірним радикалом: він був молодий (коли він став папою в 1978 році, йому було лише п’ятдесят вісім, а архієпископом Краківським — коли мав тридцять з гаком), але вже брав участь у Другому Ватиканському соборі. Цьому енергійному та харизматичному чоловікові судилося завершити роботу понтифіків Іоанна ХХІІІ та Павла VI і привести Церкву в нову епоху. Він був пастором, а не куріальним бюрократом.
Тим часом консервативні католики були втішені через репутацію Войтили, яку він заслужив за непохитну теологічну твердість та моральну і політичну категоричність, що були наслідком його роботи священником і прелатом за комунізму. Цей чоловік, відомий як «папа ідей», відкритий до інтелектуальних дискусій та наукових дебатів, щодо ворогів Церкви був безкомпромісним. Як і у випадку кардинала Йозефа Ратцінґера, впливового голови Конгрегації Віровчення (і наступника Войтили на посаді папи), наслідки радикальних реформ Іоанна XXIII відбили Войтилі початковий ентузіазм щодо змін. На момент свого обрання він уже був консерватором і в питаннях урядування, і в питаннях доктрини.
Польське походження Карола Войтили та його трагічні ранні роки життя певною мірою пояснюють незвичайну силу його переконань й особливий характер його папства. Він втратив матір, коли йому було вісім (а три роки по тому — і свого єдиного старшого брата Едмунда; єдиний близький родич, який залишився живий, його батько, загинув на війні, коли Войтилі було дев’ятнадцять років). Після смерті матері батько відвіз його до святилища Діви Марії в Кальварії-Зебжидовській, а в пізніші роки він часто здійснював туди паломництва: Зебжидовська, як і Ченстохова, — важливе місце культу Діви Марії в сучасній Польщі. Уже у віці п’ятнадцяти років Войтила був головою братства Марії у Вадовицях, його рідному місті, що вже тоді свідчило про його прихильність до культу Діви Марії (що зрештою пояснював ту особливу увагу, яку він приділяв питанням шлюбу й аборту).
Бачення християнства новим папою ґрунтувалося на особливому месіанстві польського католицизму. У сучасній Польщі він убачав не лише бойовий східний фронт справжньої Віри, але й край та людей, обраних служити взірцем і мечем Церкви в боротьбі як проти східного атеїзму, так і проти західного матеріалізму[453]. Це, а також те, що він довго служив у Кракові, в ізоляції від західних теологічних і політичних течій, мабуть, пояснює його схильність сповідувати містечкове й дещо тривожне польсько-християнське бачення[454].
Але водночас це пояснює шалену підтримку, яку він мав у своїй країні походження. Із самого початку папа поклав край космополітичній римській поступливості його попередників щодо модерності, секуляризму й компромісу. Його світове турне, яке довершували ретельно продумані виступи на великих стадіонах у супроводі гігантських розп’ять та світлових, звукових і театралізованих спецефектів, здійснювалось як певна місія. Це був Великий Папа, який ніс себе та свою Віру у світ: до Бразилії, Мексики, США і Філіппін; до Італії, Франції та Іспанії; але насамперед — до самої Польщі.
Відкинувши обережну Остполітік своїх попередників, 2 червня 1979 року Іоанн Павло ІІ прибув до Варшави у своє перше з трьох видатних «паломництв» до комуністичної Польщі. Його з обожнюванням зустріли великі натовпи. Його присутність підтвердила й посилила вплив Католицької церкви в Польщі; але папа прагнув не просто підтримати пасивне животіння християнства під комунізмом. Збентеживши декого зі своїх власних єпископів, він почав відкрито відмовляти католиків у Польщі й інших країнах Східної Європи від будь-якого компромісу з марксизмом і запропонував Церкву на роль не тільки тихого святилища, а й альтернативного осердя морального та суспільного авторитету.
Як добре розуміли польські комуністи, така зміна в позиції Католицької церкви — від компромісу до опору — могла призвести до нестабільності в Польщі та кинути відкритий виклик монополії
