Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Як одного разу зауважив Сталін, Папа Римський не має дивізій. Але Бог не завжди на боці великих батальйонів: те, чого Іоанну Павлу ІІ бракувало у вигляді війська, він надолужував своєю присутністю — та вчасністю. У 1978 році Польща вже була на межі суспільного перевороту. З часу робітничих протестів у 1970 і 1976 роках, спричинених різким зростанням цін на продукти харчування, перший секретар Едвард Ґерек докладав великих зусиль, щоб запобігти народному невдоволенню — здебільшого, як ми пам’ятаємо, шляхом отримання великих позик з-за кордону, які він використовував для того, щоб забезпечити поляків їжею та іншими споживчими товарами за зниженими цінами. Але ця стратегія не спрацювала.
Завдяки появі Комітету оборони робітників Яцека Куроня інтелектуали-опозиціонери й робітничі лідери тепер співпрацювали набагато краще, ніж колись. У відповідь на обережну появу «вільних» (тобто незаконних) профспілок у низці промислових і портових міст, починаючи з Катовиць і Гданська, лідери КОРу підготували в грудні 1979 року «Хартію робітничих прав»: у ній, зокрема, вони вимагали права на незалежні, непартійні профспілки та права на страйк. Як і очікувалося, влада відповіла тим, що заарештувала ідейних лідерів і звільнила робітників-порушників — серед них невідомого тоді електрика Леха Валенсу й чотирнадцять інших працівників «Електромонтажу» в Гданську.
Невідомо, чи продовжував би зростати напівпідпільний рух за робітничі права. Його речників однозначно підбадьорив нещодавній візит папи та відчуття, що режим навряд чи вдасться до жорстокого придушення, бо боїться осуду міжнародної спільноти. Але їхній рух був лише маленьким і неорганізованим колом активістів. Їхню масову підтримку спровокувало те, що Комуністична партія спробувала — втретє за десять років — вирішити економічні проблеми, оголосивши 1 липня 1980 року негайне підвищення цін на м’ясо.
Наступного дня після цього оголошення КОР проголосив себе «страйковою інформагенцією». У подальші три тижні страйки на знак протесту поширилися із тракторного заводу в Урсусі (місці протестів 1976 року) на кожне велике промислове місто країни, діставшись 2 серпня Гданська та його судноверфі імені Леніна. Суднобудівники захопили контроль над верф’ю та заснували неофіційну профспілку «Солідарність» на чолі з Валенсою, який 14 серпня 1980 року видерся на стіну верфі й на верхівку національного страйкового руху.
Коли інтуїтивна відповідь влади — арештувати «заводіяк» та ізолювати страйкарів — не дала результатів, вона вирішила виграти час і розділити своїх супротивників. Політбюро пішло на небачений крок і надіслало своїх представників до Гданська, щоб провести переговори з «поміркованими» лідерами робітників, тоді як Куроня, Адама Міхніка й інших лідерів КОРу тимчасово затримали для допитів. Але інші інтелектуали — історик Броніслав Ґеремек, католицький правник Тадеуш Мазовецький — приїхали до Гданська, щоб допомогти страйкарям вести переговори, а самі страйкарі вимагали, щоб їх представляли ті, кого вони самі оберуть, зокрема Валенса, який набував популярності.
Режим був змушений поступитися. 1 вересня поліція відпустила всіх затриманих, які ще досі перебували під вартою, а через два тижні польська Державна Рада офіційно прийняла головну вимогу страйкарів — право на формування та реєстрацію вільних профспілок. За вісім тижнів неформальна мережа страйків і стихійних союзів, які тоді утворилися по всій Польщі, об’єдналася в єдину організацію, існування якої влада більше не могла вдавано не помічати: 10 листопада 1980 року «Солідарність» стала першою офіційно зареєстрованою профспілкою в комуністичній країні з десятьма мільйонами зареєстрованих членів. На її установчому національному Конгресі наступного вересня Валенсу обрали президентом.
Із листопада 1980 року по грудень 1981 року Польща жила в піднесеному й непростому стані невизначеності. Радники Валенси, зважаючи на колишні помилки та намагаючись уникнути помсти приниженої комуністичної верхівки, закликали до обачності. Це була революція, яка мусила сама встановити свої межі. Добре пам’ятаючи про 1956 і 1968 роки, Яцек Куронь підкреслював свою незмінну відданість «соціалістичній системі» та повторював, що «Солідарність» визнає «керівну роль партії»: ніхто не хотів надати владі у Варшаві або в Москві привід вивести на вулиці танки.
До певного моменту такі самостійно встановлені обмеження працювали. Публічний порядок денний «Солідарності» свідомо не торкався відверто політичних питань — роззброєння чи зовнішньої політики. Натомість вона зосереджувалася на визначеній стратегії КОРу навколо «дієвого суспільства»: розбудовувала зв’язки з Католицькою церквою (що особливо цікавило Адама Міхніка, який мав рішучий намір побороти традиційний антиклерикалізм польської лівиці й утворити союз із католицькою верхівкою, яка знову піднеслася духом); засновувала місцеві союзи й заводські ради; вимагала самоорганізації та соціальних прав на робочому місці (цю вимогу дослівно запозичили з Конвенції Міжнародної організації праці в Женеві).
Але за комунізму навіть такий обережний «неполітичний» підхід неминуче мусив натрапити на небажання партії поступатися будь-якою справжньою владою чи автономією. Ба більше, економіка продовжувала занепадати: упродовж 1981 року, коли польські робітники — члени новоствореної профспілки проводили зустрічі, влаштовували протести та страйки, щоб домогтися виконання своїх вимог, промислова продуктивність увійшла в кому. З погляду Варшави, а особливо Москви, країна виходила з-під контролю режиму. Вона також подавала поганий приклад сусідам. Попри всі зусилля її обережних очільників, «Солідарність» була приречена викликати привидів Будапешта і Праги.
У лютому 1981 року генерал Войцех Ярузельський пересів із крісла міністра оборони в крісло прем’єра замість на той час уже знеславленого Ґерека. У жовтні він став партійним секретарем після Станіслава Кані. Переконавшись у підтримці армії, а також на вимогу рішучих дій з боку радянського керівництва, щоб зупинити вихід Польщі з-під контролю, він швидко вжив заходів, аби покласти край ситуації, що, як розуміли обидві сторони, не могла тривати безкінечно. 13 грудня 1981 року — саме тоді, коли в Женеві відбувалися переговори між США й СРСР щодо ядерного роззброєння — Ярузельський оголосив у Польщі воєнний стан, нібито щоб запобігти радянському вторгненню. Лідерів і радників «Солідарності» кинули до в’язниці (хоча саму спілку офіційно заборонили лише через рік, і з того часу вона існувала
