Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Для консерваторів, які критикували Горбачова, це була знайома історія. Усі радянські програми реформ з 1921 року починалися однаково і видихалися з тих самих причин, починаючи з Нової економічної політики Леніна. Серйозні економічні реформи потребували ослаблення або скасування контролю. Але це не лише одразу поглиблювало проблеми, які вони намагалися розв’язати, це означало саме те, що було сказано: втрату контролю. А комунізм залежав від контролю; по суті, комунізм був контролем: контролем над економікою, контролем над знаннями, контролем над пересуванням, думкою, людьми. Решта було діалектикою, а діалектика, як старий комуніст пояснював молодому Хорхе Семпруну в Бухенвальді, — «це мистецтво та вміння завжди виходити сухим із води»[462].
Невдовзі Горбачову стало зрозуміло: щоб вийти сухим із води, борячись із радянською економікою, він має визнати, що розв’язати радянську економічну головоломку неможливо окремо від усього іншого. Вона була симптомом ширшої проблеми. Радянським Союзом керували люди, які мали особисту зацікавленість у політичних й інституційних важелях командної економіки; її повсюдні дрібні нелогічності та щоденна корупція були, власне, джерелом їхньої влади й авторитету. Щоб реформувати економіку, партія спершу мала реформувати себе.
Це також навряд чи була нова ідея — періодичні чистки, які влаштовував Ленін та його наступники, зазвичай відбувалися з тією самою проголошеною метою. Але часи змінилися. Радянський Союз, хай який репресивний та відсталий, уже не був убивчою тоталітарною тиранією. Завдяки грандіозним будівельним проєктам Хрущова більшість радянських родин уже жили у власних квартирах. Ці квартири були дешеві, негарні й незручні, однак вони надавали звичайним людям такий ступінь приватності та безпеки, якого не знали попередні покоління: вони вже не були на видноті в інформаторів, а їхні сусіди чи родичі навряд чи здали б їх владі. Для більшості людей доба терору завершилася, тож принаймні покоління Горбачова не могло собі уявити повернення в часи масових арештів і партійних чисток.
Тоді, щоб вирватися з мертвої хватки партійного апарату і здійснити свої плани економічної перебудови, генеральний секретар удався до «гласності», тобто відкритості — офіційного заохочення публічних дискусій навколо ретельно обраного кола тем. Розповівши людям більше про заплановані зміни й підвищивши громадські очікування, Горбачов міг створити інструмент, за допомогою якого він та його прихильники могли б зірвати офіційну протидію його планам. Це теж була давня хитрість, знайома ще, зокрема, царям-реформаторам. У нагальності потреби офіційної відкритості Горбачова переконали катастрофічні події 26 квітня 1986 року.
Того дня, о 01:23, вибухнув один із чотирьох гігантських графітових реакторів на атомній електростанції в Чорнобилі (Україна), через що в атмосферу потрапило 120 мільйонів кюрі радіоактивних речовин — у понад сто разів більше за радіацію Хіросіми й Нагасакі разом узятих. Радіоактивну хмару віднесло на північний захід у Західну Європу і Скандинавію, аж до Уельсу та Швеції. За деякими оцінками, під її впливом опинилося п’ять мільйонів людей. Окрім тридцяти рятувальників, які загинули на місці[463], близько 30 тисяч осіб з того часу померли від ускладнень, спричинених чорнобильською радіацією, зокрема понад 2 тисячі жителів навколишніх територій — від раку щитовидної залози.
Чорнобиль був не першою екологічною катастрофою Радянського Союзу. У закритому місті Челябінськ-40, секретній дослідницькій базі поблизу Єкатеринбурга в Уральських горах, у 1957 році вибухнула ємність для радіоактивних відходів, сильно забруднивши зону у 8 кілометрів завширшки та 100 кілометрів завдовжки. Сімдесят шість мільйонів кубічних метрів радіоактивних відходів вилилося в Уральську річкову систему, забруднивши її на десятиліття. Десять тисяч людей зрештою евакуювали, а 23 селища зрівняли із землею. Реактор у Челябінську, збудований рабською працею в 1948‒1951 роках, належав до першого покоління радянських атомних споруд[464].
До інших заподіяних людиною природних лих подібного масштабу належать забруднення озера Байкал, знищення Аральського моря, скидання в Північний Льодовитий океан та Баренцеве море сотень тисяч тонн списаних атомних морських суден і їхнього радіоактивного вмісту, а також забруднення діоксидом сірки під час виробництва нікелю площі розміром з Італію навколо Норильська в Сибіру. Ці та інші екологічні катастрофи завжди були наслідком байдужості, поганого керівництва й радянського варварського ставлення до природних ресурсів. Вони народилися з культури секретності. Вибух у Челябінську-40 офіційно не визнавали впродовж багатьох десятиліть, попри те що він стався на відстані кількох кілометрів від великого міста — того самого міста, де в 1979 році кілька сотень людей померло від сибірської язви, яка просочилася із заводу з виробництва біологічної зброї, розташованого в центрі міста.
Посвячені добре знали про проблеми радянських атомних реакторів: два окремі звіти КДБ, датовані 1982 і 1984 роками, попереджали про «зношене» оснащення (привезене з Югославії) та серйозні неполадки на чорнобильських реакторах № 3 і 4 (який, зрештою, і вибухнув у 1986 році). Цю інформацію тримали в таємниці (і нічого не робили), так само й після вибуху 26 квітня першою інстинктивною реакцією партійного керівництва було замовчати інцидент — на той час по всій країні працювало чотирнадцять установок такого типу, як у Чорнобилі. Москва визнала, що сталося щось надзвичайне, лише через чотири дні після події, а через два тижні видала офіційне комюніке.
Але Чорнобиль не можна було тримати в секреті: міжнародна занепокоєність і неспроможність совєтів мінімізувати шкоду змусили Горбачова через два тижні спершу вийти з публічною заявою, в якій він підтвердив дещо з того, що сталося, але не все; а потім попросити про закордонну допомогу й експертизу. Горбачов був змушений визнати масштаб проблем у його країні, а його співвітчизники вперше публічно дізналися про обсяг державної некомпетентності та байдужості до питань життя і здоров’я. Халтуру, брехливість і цинізм осіб, відповідальних за катастрофу та спробу її приховати, не можна було вважати прикрим викривленням радянських цінностей: це і були радянські цінності, як починав розуміти радянський лідер.
З осені 1986 року Горбачов змінив курс. У грудні того року Андрія Сахарова, найвідомішого у світі дисидента, звільнили з-під домашнього арешту в Горькому (Нижній Новгород), що стало провісником масштабних звільнень радянських політичних в’язнів, які розпочалися наступного року. Цензуру послабили: у 1987 році, після великої затримки, вийшов друком роман Василя Гроссмана «Життя і доля» (через двадцять шість років після того, як М. А. Суслов, ідеологічний комісар партії, заявив, що
