Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Якщо дивитися на події після 1989 року, поява «Солідарності» здається першим пострілом в останній битві проти комунізму. Але польську «революцію» 1980–1981 років краще тлумачити як апогей робітничих протестів, які почалися в 1970 році проти репресивного та невмілого партійного керівництва економікою. Цинічна некомпетентність, кар’єризм і змарновані життя; зростання цін, протести, страйки та репресії; спонтанна поява місцевих профспілок й активна участь інтелектуалів-дисидентів; співчуття і підтримка Католицької церкви — усе це були знайомі етапи відродження громадянського суспільства, зворушливо зображені Анджеєм Вайдою у стрічках «Людина з мармуру» (1977) та «Людина із заліза» (1981), повчальних кіноісторіях про зраджені ілюзії та відроджені мрії комуністичної Польщі.

Але це все. Самі по собі ці події та явища не провіщали занепаду комуністичної влади. Як продовжували переконувати Міхнік, Куронь та інші до запровадження воєнного стану і після, можливо, комунізм і прогнивав зсередини та знизу, але його не можна було повалити. Як переконливо показала історія, відкрите протистояння призвело б до катастрофічних наслідків. Тож воєнний стан (який залишався чинним до липня 1983 року) та подальший «стан війни» були визнанням певного роду поразки з боку влади — жодна інша комуністична держава не була доведена до таких заходів, а сам Міхнік назвав їх «катастрофою для тоталітарної держави» (водночас визнавши, що це серйозний «крок назад для незалежного суспільства»). Але в центрі комунізму була влада, а влада була не у Варшаві, а в Москві. Польські події стали бентежливим вступом до історії занепаду комунізму, але залишилися інтермедією. Головна дія відбувалася не там.

Придушення опозиції в Польщі ще більше поглибило поступове охолодження відносин між Сходом і Заходом, яке почалося наприкінці 1970-х. Цей період, який дістав назву «другої холодної війни», не варто переоцінювати: хоча на якомусь етапі Леонід Брежнєв і Рональд Рейґан звинувачували один одного в обмірковуванні можливості та навіть плануванні ядерної війни, жодна з країн не мала такого наміру[456]. Уклавши Гельсінські угоди, і Москва, і Вашингтон вважали, що «холодна війна» завершилася на їхню користь. Насправді ситуація в Європі влаштовувала обидві великі сили, а США поводилися тоді радше як царська Росія в десятиліття після поразки Наполеона в 1815 році — перебувала в ролі континентального поліцейського, присутність якого гарантувала, що жодних інших порушень статус-кво з боку неприборканої революційної сили не буде.

Однак відносини між Сходом і Заходом справді погіршувалися. На радянське вторгнення в Афганістан у грудні 1979 року, яке було здійснене переважно з ініціативи міністра закордонних справ Андрія Громика, щоб встановити стабільний та слухняний режим на чутливому кордоні Радянського Союзу з півдня, США відреагували бойкотуванням Олімпійських ігор, які мали відбутися в 1980 році в Москві (Радянський блок зробив реверанс у відповідь, проігнорувавши Олімпіаду в Лос-Анджелесі в 1984 році), а президент Джиммі Картер публічно заявив про перегляд «своєї думки щодо остаточної мети совєтів» (New York Times, 1 січня 1980 року). Крім того, вторгнення переконало західних лідерів, що їхнє рішення розташувати 108 нових балістичних ракет Pershing ІІ та 464 крилаті ракети в Західній Європі, ухвалене на саміті НАТО за два тижні до того, було мудрим — власне, то був крок у відповідь на розміщення в Україні нового покоління ракет середньої дальності «Піонер». Здавалося, що нова гонка озброєнь набирає обертів.

Ніхто, а найменше — лідери Західної Європи, чиї країни постраждали б найпершими у разі ядерних бомбардувань, не мав ілюзій щодо цінності ядерних ракет. Як воєнні інструменти ця зброя була напрочуд нікудишньою — на відміну від списів, на ній можна було хіба що сидіти. Утім ядерний арсенал діяв як засіб стримування — якщо вашого супротивника можна було переконати, що арсенал зрештою можуть пустити в хід. У будь-якому разі іншого способу захистити Західну Європу від Варшавського пакту, який на початку 1980-х років міг похвалитися п’ятдесятьма з гаком піхотними та бронетанковими дивізіями, 16 тисячами танків, 26 тисячами одиниць військової техніки та 4 тисячами одиниць бойових літаків, не було.

Ось чому прем’єр-міністри Британії (і Марґарет Тетчер, і її попередник Джеймс Каллаґан), канцлери Західної Німеччини й лідери Бельгії, Італії та Нідерландів однаково вітали нові бойові ракети й надали дозвіл на їх розміщення на своїй території. Особливий ентузіазм виявив президент Франції Франсуа Міттеран, який раптом загорівся прихильністю до Західного альянсу: у січні 1983 року, у палкій промові перед Бундестагом, яка дещо здивувала депутатів, він переконував Західну Німеччину, що їй конче необхідно триматися твердої позиції та прийняти найновіші американські ракети[457].

«Нова» «холодна війна» знову відкрила жахливі перспективи, які виходили за межі уяви, для всього, що стояло на кону, — або для намірів усіх учасників. У Західній Європі відродився антиядерний мирний рух, посилений за рахунок нового покоління «зелених» активістів. У Британії натхненна й виразно англійська компанія феміністок, борців за довкілля й анархістів разом із друзями та родичами розпочала тривалу облогу місця розташування крилатих ракет — бази Повітряних сил Великої Британії Ґрінем Коммон — на превеликий подив її багатостраждального американського гарнізону.

Найбільша опозиція існувала в Західній Німеччині, де канцлер від соціальних демократів Гельмут Шмідт був змушений подати у відставку після того, як ліве крило його власної партії проголосувало проти розміщення нових ракет — пізніше його схвалив і здійснив його наступник, соціал-демократ Гельмут Коль[458]. Багато німців усе ще плекали ілюзію без’ядерної, нейтральної зони в Центральній Європі, а провідні західнонімецькі «зелені» та соціал-демократи своїми голосами посилювали виступи Східної Німеччини проти ядерної зброї: на демонстрації в Бонні в жовтні 1983 року колишній канцлер Віллі Брандт закликав трьохсоттисячний захоплений натовп вимагати від уряду, щоб він в односторонньому порядку відмовився від будь-яких нових ракет. Так звана «Крефельдська відозва» проти розміщення крилатих ракет і Pershing у Федеративній Республіці зібрала 2,7 мільйона підписів.

Ані вторгнення в Афганістан, ані «стан війни» в Польщі не викликали в Західній Європі аналогічного занепокоєння навіть в офіційних колах (навпаки, першою реакцією канцлера Гельмута Шмідта на оголошення воєнного стану в Польщі в лютому 1982 року було відправити високопоставленого особистого представника до Варшави, щоб сприяти припиненню «ізоляції» країни[459]). Щодо прихильників миру, то репресії у Варшаві хвилювали їх набагато менше, ніж войовнича риторика, яка лунала з Вашингтона. Попри те, що рішення НАТО розмістити нові ракети супроводжувалося пропозицією переговорів щодо обмеження зброї такого типу (так званий підхід «подвійного треку»), нова стратегія США за нового президента дедалі більше здавалася наступальною.

Войовничість Вашингтона значною мірою виявлялася лише на словах: коли Рональд Рейґан вимагав «лишити Польщу Польщею» чи назвав Москву «імперією зла»