Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Ця стратегія впродовж певного часу була порівняно успішною. Рівень життя в Чехословаччині, Угорщині й Польщі в 1970-х роках зріс, принаймні якщо вимірювати роздрібним споживанням. Кількість машин і телевізорів — знакових товарів індивідуального тривалого споживання тієї доби — постійно зростала: у Польщі протягом 1975‒1989 років кількість автомобілів у приватній власності в розрахунку на душу населення збільшилась у чотири рази. Під кінець 1980-х на кожні десять осіб в Угорщині припадало чотири телевізори; у Чехословаччині була схожа ситуація. Якщо покупці були готові змиритися з поганою якістю, нудним дизайном і малим вибором, зазвичай вони могли знайти те, що їм було потрібно, у державних магазинах або в «приватному» секторі. Однак у Радянському Союзі такі «додаткові» товари дістати було складніше — та й коштували вони порівняно дорожче.

Те саме стосувалося предметів першої необхідності. У березні 1979 року покупець у Вашингтоні мав працювати 12,5 годин, щоб заробити на загальний «кошик» основних продуктів (сосиски, молоко, яйця, картопля, овочі, чай, пиво тощо). Подібний кошик у Лондоні коштував би 21,4 робочої години, а в Москві — 42,3 години, незважаючи на великі субсидії[449]. Крім того, радянський чи східноєвропейський споживач мав витратити набагато більше годин, щоб знайти та придбати продукти й інші товари. В одиницях часу та зусиль, якщо не в рублях, кронах чи форинтах, життя за комунізму було дорогим і виснажливим.

Визначення комунізму відповідно до того, як добре він задовольняє приватних споживачів, було проблематичним, оскільки, як було зазначено вище, уся економіка загалом була заточена на виробництво великих обсягів промислових машин і сировини. За винятком продуктів харчування, комуністичні економіки не могли створити те, чого хотіли споживачі (а щодо їжі, то вони і в цьому були не вельми ефективні — Радянський Союз давно став чистим імпортером зерна, а в період із 1970 по 1982 рік утричі збільшив імпорт продуктів харчування). Єдиним способом дати цьому раду було завозити споживчі товари з-за кордону, але за них треба було платити твердою валютою. Отримати її можна було лише через експорт: та за винятком радянської нафти, світовий ринок практично не мав потреби у радянській продукції, хіба що за дуже заниженими цінами, і то не завжди. Тому на практиці єдиний шлях поповнення полиць на Сході полягав у позичанні грошей на Заході.

Захід, певна річ, був радий прислужитися. Міжнародний валютний фонд, Світовий банк та приватні банківські установи були щасливі позичити гроші країнам Радянського блоку: Червона армія була обнадійливою гарантією стабільності, а комуністична влада переконливо перебільшувала продуктивність і ресурси своїх країн[450]. Лише впродовж 1970-х років чехословацький борг твердої валюти зріс у дванадцять разів. Польський борг твердої валюти збільшився на 3000%, тому що перший секретар Ґерек та його оточення скуповували субсидовані західні товари, запровадили нові дорогі програми соціального страхування для селян і заморозили ціни на продукти харчування на рівні 1965 року.

Позичання таких масштабів було важко стримати. Коли Ґерек у 1976 році підвищив ціни на продукти харчування, це викликало гнівні протести, які змусили режим відступити та продовжити брати в борг: протягом 1977‒1980 років третина зовнішнього боргу країни йшла на субсидіювання внутрішнього споживання. Економісти-комуністи в Празі радили поступово відходити від субсидій та запроваджувати «справжні» ціни, але їхні політичні керівники боялися соціальних наслідків такого кроку й натомість воліли радше збільшувати свої борги. Як і в міжвоєнні роки, слабкі маленькі держави Східної Європи знову позичали капітал на Заході, щоб фінансувати свої ізольовані економіки й уникати важких рішень.

Міклош Немет, останній комуністичний прем’єр-міністр Угорщини, підтвердив те саме кілька років по тому. Позику в розмірі мільярда дойчмарок, яку Бонн надав у жовтні 1987 року і яку західнонімецькі політики подали як внесок в угорську економічну «реформу», насправді використали так: «Дві третини від неї ми витратили на відсотки, а решту — на імпорт споживчих товарів, щоб пом’якшити ефект економічної кризи». Станом на 1986 рік офіційний дефіцит Угорщини за поточним рахунком становив 1,4 мільярда доларів на рік. Між 1971 та 1980 роками польський борг у твердій валюті збільшився з 1 до 20,5 мільярда, і це ще був не кінець. За своїми власними підрахунками, НДР в останні роки витрачала понад 60% свого річного прибутку від експорту тільки на те, щоб покрити відсотки за своїми боргами Заходу (на які й так була щедра знижка). Югославія, як завжди улюблений клієнт (з 1950 по 1964 рік США покривали три п’ятих річного дефіциту Белграда), отримувала щедрі позики й підтримку на основі офіційних даних, які й близько не мали нічого спільного з реальністю.

Загальний борг Східної Європи у твердій валюті, який у 1971 році становив 6,1 мільярда доларів, зріс до 66,1 мільярда доларів у 1980-му. До 1988 року він сягнув 95,6 мільярда доларів. Ця цифра не охоплювала Румунію, де Чаушеску виплатив зовнішні борги своєї країни, переклавши їх на плечі своїх багатостраждальних громадян; і вона могла б бути ще вищою, якби не певна свобода ціноутворення, запроваджена в Угорщині в 1970-х. Але її значення було очевидним: комуністична система жила не тільки на позичені гроші, але й на позичений час. Рано чи пізно мала настати необхідність робити болісні та соціально руйнівні економічні зміни.

Пізніше Маркус Вольф, східнонімецький шпигун, стверджуватиме, що наприкінці 1970-х він уже дійшов висновку, що НДР «не спрацює», і він точно був не єдиний, хто так думав. Економісти на кшталт угорця Тамаша Бауера та його польського сучасника Лєшека Бальцеровича чудово знали про те, яким хитким став комуністичний картковий будиночок. Але поки його підтримували капіталісти, комунізм міг триматися. Доба застою Леоніда Брежнєва (як її назвав Михайло Горбачов) живила чимало ілюзій, і не лише у своїй країні. У 1978 році, коли Світовий банк у своєму звіті визначив, що насправді в НДР рівень життя вищий, ніж у Великій Британії, князь Потьомкін точно посміхнувся з далекої могили[451].

Але комуністи розуміли дещо, чого не усвідомлювали західні банкіри. Економічну реформу в Радянському блоці було не просто відтерміновано. Про неї не йшлося взагалі. Як передбачив Амальрік у своєму есеї «Чи доживе СРСР до 1984 року?», комуністична еліта «вважала режим меншим злом, аніж болісний процес його зміни». Економічні реформи навіть найбільш локального та мікро-ефективного характеру мали б негайні політичні наслідки. Економічна система соціалізму не була незалежною сферою — вона була міцно вбудована в політичний режим.

Невипадково на чолі всіх східноєвропейських країн-сателітів стояли літні консервативні опортуністи. У нову добу реалізму Едвард Ґерек у Варшаві (1913