Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Через систему фіксованих цін було неможливо встановити справжню вартість, задовольнити потреби чи зреагувати на брак ресурсів. Управлінці будь-якого рівня боялися ризикувати й запроваджувати новації, щоб у короткостроковій перспективі ті не зменшили сукупного обсягу виробництва. У будь-якому разі вони не мали для цього стимулу: завдяки відомій політиці Брежнєва щодо «стабільності кадрів» (з 1971 року цей вислів став крилатим) вони міцно трималися на своїх посадах, хай якими нездарами були. Тим часом, щоб переконатися, що вони можуть виконати встановлені згори цілі, бригадири й директори зі шкіри геть пнулися, щоб приховати від влади запаси матеріалів і трудовий ресурс. Таким чином, марнотратство та дефіцит утворювали порочне коло.

Очікуваним наслідком такої системи стало те, що вона сприяла не лише застою й неефективності, а й постійному циклу корупції. Один із парадоксів соціалістичної системи полягає в тому, що відсутність майна зазвичай створює більше, а не менше корупції. Владу, посади та привілеї неможливо купити — вони залежать від взаємного зв’язку між патронажем і клієнтелізмом. Законні права підміняються низькопоклонством, яке радо винагороджується стабільною роботою або кар’єрним зростанням. Для того щоб отримати навіть щось незначне й законне — лікування, предмети матеріальної необхідності, можливість навчатися, — люди мусили обходити закон у безліч дрібних, але корумпованих способів.

Це значною мірою пояснює помітне зростання цинізму в ті роки. Один красномовний приклад: тракторні заводи та виробники вантажівок не дбали про те, щоб виготовити достатньо запчастин, бо так їм було простіше виконати «норму» з виробництва великих машин — от тільки коли ці великі машини ламалися, запчастин не можна було знайти. Офіційні дані наводили лише кількість машин різного призначення, виготовлених у тому чи іншому секторі; там не зазначалося, скільки з них ще справні. Працівники, певна річ, знали більше.

Суть суспільного договору за часів соціалізму саркастично відображав популярний анекдот: «Ви вдаєте, що працюєте, ми вдаємо, що вам платимо». Багато працівників, особливо з гіршою кваліфікацією, були зацікавлені в такому стані справ, оскільки в обмін на політичну покору вони отримували соціальну забезпеченість і низький рівень тиску на робочому місці. Як із ненавмисною іронією було зазначено в офіційному «Маленькому політичному словнику» Східної Німеччини, «у соціалізмі типова для капіталізму суперечність між роботою та вільним часом усунена».

Єдиними складниками типової комуністичної економіки, які станом на 1980 рік працювали порівняно ефективно, були високотехнологічна оборонна промисловість і так звана «друга економіка» — чорний ринок товарів та послуг. Значущість цієї другої економіки — саме існування якої не можна було визнати офіційно — свідчила про прикрий стан «першої». В Угорщині на початку 1980-х років лише 84 тисячі кустарних підприємців, що працювали суто в приватному секторі, задовольняли майже 60% місцевого попиту на послуги — від прокладання труб до проституції.

Додайте сюди приватне агровиробництво разом із державними ресурсами (цеглою, мідним дротом, різні заготовки), які робочі «залучали» для використання у власних інтересах, — і стає зрозуміло, що комунізм радянського зразка, так само як і італійський комунізм, задля того щоб вижити, покладався на паралельну економіку[447]. Їхні відносини були симбіотичними: комуністична держава могла утримати свою монополію в публічному просторі, тільки спрямувавши в приватну сферу всю діяльність та потреби, яких вона не могла ані заборонити, ані задовольнити; тоді як друга економіка залежала від ресурсів офіційної, а найбільше — від неспроможності власне державного сектору, який забезпечував її ринком та штучно підвищував її цінність, а отже, й прибутки.

Економічний занепад сам по собі слугував постійним спростуванням твердження комунізму про те, що він кращий за капіталізм. І якщо це не стало поштовхом до опозиції, то точно було причиною невдоволення. Для більшості людей, які жили за комунізму в часи Брежнєва, від кінця 1960-х до початку 1980-х, життя вже не визначали терор та репресії. Але воно було сірим і безрадісним. Доросле населення народжувало дедалі менше дітей, більше пиячило (щорічне споживання алкогольних напоїв на душу населення в Радянському Союзі в ті роки зросло в чотири рази) та рано помирало. Громадська архітектура в комуністичних суспільствах була не тільки естетично відразлива, але й неякісна та незручна — точне відображення самої задрипаної авторитарної системи. Якось у розмові з автором цих рядків водій будапештського таксі, махнувши рукою в бік скупчених рядів сірих похмурих багатоповерхівок, що спотворювали далекі околиці міста, зауважив: «Ми в них живемо. Типова комуністична будівля: влітку — спека, взимку — лютий холод».

Квартири, як і все в Радянському блоці, коштували дешево (вартість оренди в середньому становила 4% бюджету типового домогосподарства в СРСР), тому що економіку регулювала не ціна, а дефіцит. Влада мала з цього певну перевагу: вона могла на власний розсуд розпоряджатися дефіцитними благами і так підтримувати лояльність до себе. Але водночас це був серйозний ризик, і більшість комуністичних лідерів це усвідомлювала. Відколи наприкінці шістдесятих стало очевидно, що обіцянка майбутнього «соціалізму» більше не спрацьовує, щоб прив’язати громадян до режиму, комуністична верхівка вирішила ставитися до своїх підданих як до споживачів і замінити (соціалістичну) утопію майбутнього на матеріальний достаток сьогодення.

Такий вибір був зроблений цілком свідомо. Василь Біляк, безкомпромісний чеський політик, який відіграв ключову роль у сприянні вторгненню совєтів у його країну в 1968 році, у промові до Ідеологічної комісії його партії в жовтні 1970 року зауважив таке: «[У 1948 році] у вітринах магазинів висіли плакати, на яких було зображено, який вигляд матиме соціалізм, і люди це сприймали. Тоді був інший історичний час й інші відчуття. Сьогодні ми не можемо повісити плакати із зображенням майбутнього соціалізму, але сьогодні вітрини магазинів мають бути повні товарів, щоб ми могли показати, що рухаємося до соціалізму і що він тут є»[448].

Іншими словами, план полягав у тому, щоб заохочувати споживацтво як мірило успіху соціалізму. Це було не те саме, що й відомі «кухонні дебати» Хрущова з Ніксоном у 1959 році, коли він запевнив американського віцепрезидента, що комунізм у найближчому майбутньому пережене капіталізм. Біляк, як і Кадар в Угорщині, таких ілюзій не мав. Його задовольняло те, що комунізм був блідою подобою капіталізму, якщо тільки споживачів задовольняли пропозиції на ринку. Керівник НДР Еріх Гонекер, який у 1971 році замінив на чолі партії Вальтера Ульбріхта, за яким точно ніхто не шкодував, аналогічним чином спробував створити для громадян Східної Німеччини скромну версію «дива», яке відбулося в