Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Інтелектуали переважно говорили одне з одним, ніж із суспільством загалом: у деяких випадках вони вносили обережні коригування до своїх попередніх палких переконань. Ба більше, вони були нащадками (у деяких випадках — буквально) керівного класу першого покоління можновладців-соціалістів: освіта та привілеї доволі безперешкодно передавалися з покоління в покоління, особливо в Польщі та Угорщині. Через це народні маси не завжди палали до них любов’ю. Як і в минулому, коли вони стояли на захисті режимів, яким тепер опонували, вони становили лише крихітну частку населення і представляли тільки самих себе.
Отож коли Дьйордь Конрад дещо повчально писав, що «жодна тямуща людина не має прагнути усунути інших із владних позицій, щоб їх обійняти», він визнавав просту істину — жодна «тямуща людина» не була здатна на таке в той час і в тій країні. Таке саме усвідомлення сумної правди життя також було тлом для наполягання з боку опозиції на ненасильницьких методах: не лише в Чехословаччині, де пасивність перед владою мала давню історію; і не тільки в НДР, де в опозиційних колах дедалі впливовішою ставала Лютеранська церква; але й навіть у Польщі, де Міхнік та інші вбачали в ненасильницьких способах боротьби прагматичні й етичні перешкоди для небезпечних і безглуздих «авантюр».
Досягнення нової опозиції полягали в іншому. І на Сході, і на Заході сімдесяті й вісімдесяті були часом цинізму. Енергія шістдесятих розвіялася, політичні ідеали втратили моральну переконливість, а долучення до суспільних справ поступилося місцем обрахункам особистої вигоди. Імітуючи розмову про права, привертаючи увагу «громадянського суспільства» (хоча що воно точно означало, було неясно), наполегливо говорячи про замовчувані факти минулого й теперішнього Центральної Європи — отже, вдаючи до безсоромного моралізаторства на публіці, — Гавел та інші створювали щось на зразок «віртуального» публічного простору замість того, що знищив комунізм.
Темою, на яку інтелектуали-дисиденти багато не говорили, була економіка. Це теж був певного штибу реалізм. Від часів Сталіна економічне — чи, точніше, промислове — зростання було і метою соціалізму, і головним мірилом його успішності. Економіку, як ми пам’ятаємо з розділу 13, попереднє покоління інтелектуалів-реформаторів вважало найважливішим питанням: це віддзеркалювало одержимість самого комуністичного режиму, а також перегукувалося із припущенням, яке поділяли як марксисти, так і немарксисти, що вся політика зрештою пов’язана з економікою. Протягом десятиліття ревізіонізму, яке тривало з 1956 по 1968 рік, критичний дискурс, замаскований під рекомендації щодо економічної реформи, найближче підійшов до подоби дозволеної опозиції.
Але в середині 1970-х років будь-якому добре поінформованому сучаснику, який спостерігав за Радянським блоком, уже було складно серйозно ставитися до перспективи економічної реформи зсередини, і не лише тому, що мова марксистської економіки після десятиліть зловживання затерлася до непристойності. Із 1973 року економіки Східної Європи разюче відставали від навіть уповільнених темпів зростання Західної Європи. За винятком короткого проблиску у фінансовому становищі Радянського Союзу, спричиненого зростанням цін на енергоносії, економіка країн Радянського блоку опинилася в нездоланно невигідному становищі через інфляцію 1970-х та «глобалізацію» торгівлі й послуг у 1980-х. У 1963 році міжнародна торгівля країн Ради економічної взаємодопомоги становила 12% від усієї міжнародної торгівлі світу. Станом на 1979 рік її частка зменшилася до 9% і стрімко падала[445].
Країни Радянського блоку не могли конкурувати з промисловими країнами Заходу в якості. Крім того, жодна з них, за винятком самого СРСР, не мала сталого видобутку сировини, яку можна було б продавати на Захід, тому вони не могли змагатися навіть із нерозвиненими країнами. Закрита система Ради економічної взаємодопомоги виключала участь у нових торговельних мережах Західної Європи й Генеральної угоди щодо тарифів і торгівлі, та й у кожному разі комуністичні держави не могли адаптувати свою економіку до рівня світових цін, не ризикуючи при цьому наразитися на гнів внутрішніх споживачів (як це сталося в Польщі в 1976 році).
У цей час нищівним дефектом комуністичних економік була повсюдна неефективність, яка ґрунтувалася на ідеології. Через непохитну впевненість у важливості первинної промислової продукції для «побудови соціалізму» Радянський блок проскочив перехід від екстенсивного до інтенсивного високовартісного виробництва, яке змінило західні економіки впродовж 1960‒1970-х років. Натомість він залишився залежним від значно давнішої економічної моделі, подібної до Детройта чи Руру 1920-х років або Манчестера наприкінці ХІХ століття.
Чехословаччина, країна з дуже обмеженими покладами залізної руди, станом на 1981 рік стала третім найбільшим експортером сталі (на душу населення) у світі. НДР аж до кінця свого існування планувала розширити виробництво товарів важкої промисловості, які вже застаріли. Будь-хто, хто мав вибір, насправді не хотів купляти чеську сталь чи східнонімецькі верстати, хіба що за надзвичайно субсидованими цінами: тому ці товари виробляли і продавали в мінус. По суті, економіки радянської моделі тепер мали від’ємну цінність: сировина, яку вони завозили або видобували з надр землі, коштувала більше, ніж готова продукція, на яку вона перетворювалася.
Навіть у тих сферах, де країни мали відносну перевагу, радянська економіка накладала свій відбиток. У 1980-х роках НДР доручили виробляти комп’ютери — подібно до того, як у Раді економічної взаємодопомоги Угорщину обрали на роль виробника вантажівок й автобусів. Але техніка, яку виготовляли в Східній Німеччині, була не тільки ненадійна і застаріла: централізована система просто не була спроможна виготовити її в достатній кількості. Станом на 1989 рік Східна Німеччина (з населенням у 16 мільйонів) виробляла лише одну п’ятдесяту від кількості комп’ютерів, виготовлених в Австрії (із населенням у 7,5 мільйона), тоді як виробник комп’ютерної техніки Австрія була дрібним конкурентом на світовому ринку. Іншими словами, «порівняльна перевага» була в цьому випадку дуже відносною — НДР витрачала мільйони марок, виробляючи нікому не потрібні товари, які були доступні на світовому ринку за нижчою ціною та кращої якості.
Велика частка відповідальності за це лежала на внутрішніх вадах централізованого планування. До кінця 1970-х Держплан, центральний радянський орган з економічного планування, мав 40 департаментів для різних галузей економіки та 27 окремих міністерств економіки. Сумнозвісна радянська одержимість кількісними показниками була майже пародією на саму себе: Тімоті Ґартон Еш
