Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Однак у Східній Німеччині мирний рух мав глибоку підтримку серед населення. Поза всяким сумнівом, частково це було через зв’язки із Західною Німеччиною. Але не тільки. НДР — випадкова держава без власної історії та ідентичності — могла з певною часткою переконливості називати мир, або принаймні «мирне співіснування», свою справжньою raison d’être. Однак водночас вона була найбільш мілітаризованою та мілітаристською з усіх соціалістичних держав: з 1977 року «оборонні студії» стали частиною програм східнонімецьких шкіл, а державний Молодіжний рух — таким воєнізованим, що навіть за радянськими стандартами це було незвично. Напруга, яку спричиняла ця кричуща невідповідність, знайшла вихід в опозиційному русі, який черпав значну частину підтримки від того, що зосереджувався на питаннях миру й роззброєння.
У 1962 році влада Східної Німеччини запровадила обов’язкову військову службу на термін 18 місяців для всіх чоловіків віком від 18 до 50 років. Але через два роки вона ввела пункт, який дозволяв від неї відхилитися: ті, хто з моральних переконань бажав бути звільнений від військової служби, міг вступити в Bausoldaten, альтернативний трудовий підрозділ. Хоча членство в ньому й могло пізніше вилізти боком, власне наявність такої можливості означала, що НДР визнавав легітимність відмови від військової служби з моральних переконань. Станом на 1980 рік тисячі східнонімецьких чоловіків, які пройшли крізь Bausoldaten, становили значний потенційний корпус для активістів, що виступали за мир.
Тому, коли лютеранські пастори в 1980 році почали пропонувати підтримку й захист першим активістам — членам руху за мир, вони могли робити це значною мірою не наражаючись на критику з боку держави. Тоді зародковий мирний рух перейшов із церков до університетів, неминуче зумовлюючи не лише заклики до роззброєння, але й вимогу щодо права безперешкодно висловлювати ці заклики. У такий непрямий спосіб незгідні східні німці із запізненням знайшли можливість тримати зв’язок (та наздоганяти) опозиційні рухи в інших країнах блоку.
Румунам пощастило менше. Письменник Паул Ґома та семеро інших румунських інтелектуалів відреагували на появу «Хартії–77» сміливим листом підтримки, після чого їх усіх одразу ж було репресовано. За винятком цього листа в Румунії й далі було так тихо, як і впродовж трьох попередніх десятиліть. Ґома був змушений виїхати — заміни на його місце не знайшлося. Відповідальність за це частково лежала на Заході: навіть якби з’явилася румунська «Хартія–77» або місцева версія польської «Солідарності» (див. розділ 19), навряд чи вони отримали б велику підтримку від Заходу. Жоден президент США ніколи не вимагав від диктатора Ніколае Чаушеску «дозволити Румунії бути Румунією».
Навіть Радянський Союз дозволяв деяким інтелектуалам — найвидатнішим ученим, які завжди були привілейованою категорією, — суворо обмежену свободу дій. Біолога Жореса Медведєва, який у 1960-х розкритикував Лисенка (ще до цього його критика поширювалась у самвидаві), спочатку цькували, а потім позбавили громадянства. У 1973 році він переїхав на постійне проживання до Великої Британії. Але Андрій Сахаров, найвідоміший ядерний фізик країни, який тривалий час критикував режим, залишався на волі — до того, як він публічно зайняв критичну позицію щодо вторгнення СРСР в Афганістан у 1979 році. Тоді його присутність стала нестерпною. Не зважати на Сахарова було незручно (у 1975 році він отримав Нобелівську премію миру), але й вислати його не було змоги — він був надто важливий. Замість цього його та його дружину Олену Боннер змусили виїхати у (внутрішнє) заслання в закрите місто Горький.
Але Сахаров завжди твердив, що вимагає від Радянського Союзу взяти відповідальність за його помилки та переслідування незгодних, проте не прагнув його розвалу: з такою позицією він опинявся десь між старшим поколінням комуністів-реформаторів і новими центральноєвропейськими дисидентами. З іншими, не такими відомими, які відкрито виступали проти радянської влади, обходилися набагато жорстокіше. Поетеса Наталя Горбаневська провела три роки в психіатричній лікарні в’язничного типу, де разом із сотнями інших їй поставили діагноз «уповільнена шизофренія». Володимир Буковський, найвідоміший із молодших дисидентів, дванадцять років просидів у радянських тюрмах, трудових таборах та психлікарнях, перш ніж завдяки обуренню міжнародної спільноти щодо поводження з ним його в 1976 році обміняли на лідера Комуністичної партії Чилі Луїса Корвалана[444].
За винятком таких поодиноких акцій протесту заради окремих осіб та консолідованої кампанії щодо надання радянським євреям дозволу емігрувати, Захід напрочуд мало зважав на внутрішні справи СРСР — набагато менше, ніж на початку 1980-х звертав уваги на внутрішню опозицію в Польщі чи, приміром, навіть у Чехословаччині. Радянський Союз вийшов з Усесвітньої психіатричної асоціації аж у 1983 році, коли вона — з ганебним запізненням — нарешті почала критикувати його порушення.
Та незалежно від того, чи отримувала вона заохочення ззовні, абсолютна більшість радянської інтелігенції ніколи не збиралася наслідувати бодай ті нерішучі приклади, які подавали їм інші країни Східної Європи. Страх, який вселили сталінські репресії, наче пелена, оповивав душі людей упродовж трьох десятиліть після його смерті, навіть якщо ніхто не говорив про це вголос, і майже ніхто, окрім найбільш безпосередніх і відважних критиків, завбачливо не виходив за межі дозволених в СРСР тем і формулювань. Вони цілком обґрунтовано припускали, що Радянський Союз нікуди не зникне. Письменники на кшталт Андрія Амальріка, чий есей «Чи доживе СРСР до 1984 року?» вперше вийшов друком на Заході в 1970 році, а через десять років був перевиданий у розширеній версії, були передбачливі, але їх було небагато. На відміну від тих маріонеткових режимів, які Радянський Союз створив біля своїх кордонів, сам він у 1983 році вже існував довше, ніж сягала пам’ять його громадян, та здавався докорінно непорушним.
Інтелектуальна опозиція в Центральній Європі мало що могла змінити в короткостроковій перспективі. Це нікого не дивувало: новий реалізм дисидентів доби 1970-х означав не лише розчарування від усвідомлення поразки соціалізму, а й чітке розуміння реальності її влади. Звичайно, тому, що можна
