Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Підписанти цього документу (який дістав назву «Хартія–77») визначали себе як «вільну, неформальну та відкриту асоціацію… об’єднаних бажанням індивідуально та спільно домагатися поваги до прав людини й громадянина в нашій країні та в усьому світі». Вони підкреслювали, що «Хартія–77» — не організація, вона не має статуту та постійних органів і «не становить основи будь-якої опозиційної політичної діяльності». Це застереження мало на меті означити, що їхні дії перебувають у межах чехословацького закону.
«Хартія–77» завжди була справою невеликої групи відважних людей, які не представляли нікого, крім себе: перший документ підписали 243 особи, а впродовж наступного десятиліття до них приєдналося ще 1621 (серед населення в 15 мільйонів). Першими речниками «Хартії» були Гавел, Їржі Гаєк (міністр закордонних справ в уряді Дубчека) та літній Ян Паточка, відомий чехословацький філософ. Усі вони були самотніми інтелектуалами, які не мали публічної репутації чи впливу; але це не зупинило владу від лютої відповіді на їхній маніфест, «антидержавницький, антисоціалістичний, демагогічний та образливий текст». Про деяких підписантів у різний час говорили (словами, дослівно запозиченими з показових процесів 1950-х) як про «зрадників і запроданців», «вірних слуг й агентів імперіалізму», «політиків-невдах» та «міжнародних авантюристів». Підписантів залякували й у різний спосіб карали — звільняли з роботи, не приймали їхніх дітей до школи, забирали водійські права, змушували виїхати за кордон та позбавляли громадянства, тримали під арештом, судили й кидали за ґрати.
Через суворе поводження з підписантами «Хартії–77» та мстиве переслідування нового покоління молодих музикантів (зокрема рокгурту «Пластикові люди Всесвіту») з боку чехословацького уряду, у квітні 1978 року утворилася група підтримки — «Комітет захисту несправедливо переслідуваних» (VONS[439]) — із подібними до КОРу цілями. У відповідь на такий розвиток подій празький режим заарештував шістьох провідних постатей Комітету, зокрема Гавела, і наступного року віддав їх під суд за підривну діяльність. У жовтні 1979 року їх засудили до тюремного ув’язнення на термін до п’яти років.
Після 1968 року всі комуністичні режими (за винятком Румунії Чаушеску) на практиці діяли за прикладом Угорщини Кадара. Вони вже навіть не вдавали, що намагаються заручитися справжньою підтримкою своїх громадян. Вони очікували лише того, щоб люди демонстрували зовнішні ознаки публічної згоди. Однією з цілей «Хартії», так само як VONS чи КОРу, було подолати цинічну байдужість до суспільних питань, яка формувалася в їхніх співгромадян унаслідок такої політики. Гавел особливо підкреслював, що необхідно позбавити режим задоволення дивитися на те, як люди байдуже принижуються, аби лише не привертати до себе уваги. У цьому разі, писав він, режим зможе спертися на «форпост у кожному громадянині»: цю тему проілюстровано в його класичному есеї «Сила безсилих» на прикладі продавця овочів, який за звичкою вивішує на вітрині табличку «Робітники світу, об’єднуйтеся!».
Деякі проблеми, якими переймалися дисиденти-інтелектуали, краще за інші пасували цим намаганням подолати суспільну апатію і страх. Однією з них була нова екологічна катастрофа, вже згадана в розділі 15. У Словаччині, за підрахунками уряду, в 1982 році 45% із 5500 кілометрів річок були «небезпечно» забруднені. Чотири п’ятих колодязної води в східній частині республіки були непридатні для вжитку. Причиною цього переважно стало надмірне використання добрива в тамтешніх колгоспах, що призводило до отруєння ґрунту та неврожаїв — на кшталт тих, які мали місце на чорноземних ділянках Радянського Союзу.
До початку 1980-х у Північній Богемії був найгірший ступінь забруднення повітря в Європі через використання (дешевого) бурого вугілля для потреб промисловості й виробництва електроенергії. Із 73,5 мільярда кВт усієї енергії, виробленої в регіоні, 64 мільярди виробляли заводи, які спалювали це паливо з високим вмістом сірки. У результаті станом на 1983 рік близько 35% усіх чеських лісів помирали або вже були знищені, а третина всіх чеських каналів стали такі забруднені, що не годилися навіть для промислового використання. У самій Празі уряд був змушений створити окрему лікарську службу, яка спеціалізувалася на респіраторних хворобах дітей. Іван Кліма в оповіданні під назвою «Різдвяна змова» описував відчуття, коли людина опинялася на вулиці чеської столиці: «Темний холодний туман пахнув димом, сіркою і дратівливістю».
За соціалізму забрудненою була країна. Але страждало від цього суспільство, а отже, забруднення ставало темою, яка хвилювала всіх. Крім того, вона мала політичний підтекст: захищати довкілля було так складно тому, що ніхто не був зацікавлений вживати превентивних заходів. Ефективні, послідовно застосовувані офіційні санкції могли б покращити ситуацію, але запроваджувати їх мала та сама влада, яка передусім заохочувала збитки. Будь-який директор фабрики чи фермер, якому б вистачило клепки з власної ініціативи ризикнути своїми «квотами» через запровадження заходів контролю над забрудненням, опинився б у серйозній халепі. Комуністична економічна система була за своєю суттю згубна для довкілля, і це починало усвідомлювати дедалі більше людей[440].
Письменники й науковці зі зрозумілих причин переймалися через цензуру. Перешкоди для публікацій чи вистав суттєво варіювали залежно від країни. У Чехословаччині з 1969 року влада відкрито закручувала гайки: крім того, що тисячам чоловіків і жінок відмовляли у друці та публічних виступах, не можна було навіть згадувати дуже широкий набір тем, імен і подій. Натомість у Польщі Католицька церква та її інституції й газети створювали щось на кшталт напівзахищеного простору, в якому можна було користуватися певним ступенем літературної та інтелектуальної свободи, хай і обережно.
Тут, як і в Угорщині, проблема часто полягала в самоцензурі. Щоб забезпечити собі доступ до аудиторії, інтелектуали, митці й науковці завжди мали спокусу адаптувати свою роботу, скоротити чи обмежити те, що вони хотіли сказати, передбачаючи можливі заперечення з боку влади. Професійні та навіть матеріальні переваги таких коригувань — у суспільствах, де до культури й мистецтва ставилися дуже серйозно — були доволі суттєві; але моральна ціна втрати самоповаги могла бути високою. Як сто п’ятдесят років до того писав Гайне, чиї слова одразу впізнали б багато східноєвропейських інтелектуалів, «ці вбивці думок перетворюють нас на злочинців. Бо автор… часто скоює дітовбивство: він убиває своє власне дитя — думку — у шаленому терорі розуму цензора».
Це був один із різновидів часткової співучасті. Іншим — внутрішньою еміграцією, «такією[441]», як це називав Чеслав Мілош у його «Поневоленому розумі», — було мовчання. Але на тих, хто все ж
