Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Серйозне прочитання букви «соціалістичних» законів було більш ніж тактичним ходом для того, щоб присоромити лідерів комунізму. У закритих суспільствах, де політичним було все — а сама політика, відповідно, ставала неможливою, — «права» відкривали шлях уперед, перетворювалися на першу шпарину в завісі песимізму, яка огортала Східну Європу в «безмовні сімдесяті», кінцем монополії режиму на мову-як-владу. Крім того, конституційні права людей, за самою своєю суттю, свідчать про існування осіб, які висувають претензії одна до одної, а також до спільноти. Ці права стали простором між окремими безпомічними людьми та всемогутньою державою.
Рух за права («права людини»), як твердив молодий угорський теоретик Міклош Гарасті, був визнанням того, що виправити недоліки комунізму потрібно не створивши кращий комунізм, а побудувавши — чи відбудувавши — громадянське (тобто «буржуазне») суспільство. Іронія щодо такої трансформації марксистської програми та намагання замінити соціалістичну державу на буржуазне суспільство не залишилася непоміченою інтелектуалами в Празі чи Будапешті. Але, як пояснював угорський колега Гарасті Міхай Вайда, влада буржуазії здавалася його країні беззаперечно кращою за «нестерпний історичний досвід тиранії громадянина».
Важливість спроб відбудувати громадянське суспільство (цей туманний вислів, який позначав непевну мету, був, однак, дуже популярний серед інтелектуальної опозиції Східної Європи, починаючи із середини 1970-х і до сьогодні) полягала в тому, що вони свідчили про визнання марності намагань реформувати партію-державу після 1968 року. Мало хто всерйоз очікував, що Гусак у Празі чи Гонекер у Берліні (не кажучи вже про самі совєти) купляться на логіку «дискурсу прав» і серйозно сприйматимуть те, що написано в їхній Конституції. Говорити про права в теорії буквально означало засвідчувати їхню відсутність на практиці, нагадуючи спостерігачам удома і за кордоном, які невільні насправді були ці суспільства. Нова опозиція не залучала комуністичної влади, а навмисне говорила «іншою мовою».
Для дисидентів на кшталт Гарасті чи Адама Міхніка в Польщі, який виклав майже всю стратегію польської опозиції на найближчі роки у своєму есеї 1976 року «Новий еволюціонізм», це було радикальним розривом із захопленням марксизмом та його соціоекономічними пріоритетами, яке вони поділяли замолоду. Для тих, хто ніколи і близько не вступав у марксистські дискусії, як-от Вацлав Гавел, зміни відбувалися значно легше. Гавел, син заможного празького підприємця, якого комуністична влада після 1948 року розкуркулила разом із родиною, не поділяв ані крихти молодечого революційного запалу, притаманного його захопленим сучасникам, а після 1968 року він також не брав активної участі в їхніх реформаторських спробах. Стосунки Гавела з комуністичною владою завжди були ворожими, великою мірою завдяки його буржуазному походженню, однак ніколи — політичними.
У 1970‒1980-х роках, коли його переслідували, заарештовували та зрештою кинули за ґрати за його діяльність, Гавел перетворився на визначну політичну постать. Але його «настанови» залишалися безкомпромісно неполітичними. Суть, на його думку, полягала не в тому, щоб сперечатися із владою. І навіть не в тому, щоб насамперед говорити правду, хоча для режиму, що ґрунтувався на брехні, це було важливо. Єдине, що мало сенс в обставинах часу, писав він, — це «жити у правді». Усе інше було компромісом: «Сам факт створення політичного угруповання змушує починати гру у владу, тоді як на першому місці має бути правда».
Метою, як пояснював Гавел у своєму есеї 1984 року, в якому він розмірковує про мету й засоби хисткої чехословацької інтелектуальної опозиції, має бути змога діяти самостійно, хай що тобі намагається нав’язати режим; жити так, ніби ти справді вільний. Як добре розумів Гавел, це навряд чи можна було сказати про більшість людей: «Напевно, у сучасному світі цей метод непрактичний і його складно застосувати в повсякденні. Утім кращої альтернативи я не знаю».
Гавел не був першим, хто обстоював таку позицію, навіть у пізніші часи. Ще коли Людвік Вацулік виступав на IV з’їзді Спілки письменників Чехословаччини в червні 1967 року, він також радив подібну стратегію «ніби»-поведінки своїм колегам. Ми маємо, сказав він, «грати у громадян… виступати з промовами, ніби ми дорослі й законно незалежні». Але в обнадійливішій атмосфері 1960-х Вацулік та інші все ще могли сподіватися на певну поступливість і відкритість з боку влади. На той час, коли подібні ідеї висували Міхнік чи Гавел, обставини змінилися. Сенс уже був не в тому, щоб радити уряду, як урядувати, а в тому, щоб показати нації — власним прикладом, — як можна жити.
В умовах 1970-х років думка про те, що східноєвропейські інтелектуали могли «показати нації», як їй поводитися, здавалася досить-таки амбітною. Більшість інтелектуалів були неспроможні навіть порадити щось одне одному, не кажучи вже про масові поради співвітчизникам. Угорська та польська інтелігенція була особливо далека від того, які були умови життя та які думки панували в промислових центрах, а від світу селянства вона була ще більш відірвана. Можна навіть сказати, що завдяки комунізму — політичній системі, яка, за словами угорських дисидентів Івана Селеньї та Дьйордя Конрада, поставила інтелектуалів «на шлях до класової влади» — давній центральноєвропейський поділ на «інтелігенцію» і «народ» (більш притаманний аристократичним суспільствам на кшталт Угорщини й Польщі, ніж плебейським, як-от Чехословаччина, але й там після 1948 року штучно запроваджений) знову проявився в загостреному вигляді.
Першими ліквідували цей поділ поляки. У 1976 році, після низки страйків на знак протесту проти різкого збільшення цін на продукти харчування, режим дав жорстку відсіч: робітників промислових міст Урсус і Радом били й арештовували. Цього разу Яцек Куронь із кількома однодумцями відреагували зовсім не так, як за кілька років до того, коли робітники й інтелектуали ставилися до протестів одне одного зі взаємною байдужістю: у вересні 1976 року вони оголосили створення КОРу — Комітету оборони робітників. Метою КОРу, а також Комітету захисту прав людини та громадянина, заснованого кілька місяців тому, було надавати розголос утискам громадянських прав робітників, допомагати їм захищатися в суді та створити спільний фронт. Через три роки, у грудні 1979-го, ідейні лідери КОРу — євреї, католики, колишні комуністи і не тільки — узяли на себе написання й оприлюднення «Хартії робітничих прав».
Отже, створення — чи, точніше, обстоювання — незалежного громадянського простору в Польщі постало із суспільного протистояння. З іншого боку кордону, у Чехословаччині, за навіть менш сприятливих політичних обставин, воно народилося завдяки правовій можливості. У січні 1977 року група чехословацьких громадян підписала документ (який спершу був надрукований як маніфест у західнонімецькій газеті), що
