Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
На свій подив, вона знайшла нову політичну мову — чи, радше, дуже давню і віднайдену заново. Мова прав та свобод була чітко прописана в кожній європейській конституції, зокрема Народних Республік. Але як спосіб говорити про політику «мова прав» у Європі багато років була зовсім не в моді. А після Першої світової війни правам, зокрема праву на самовизначення, належало центральне місце в міжнародних дискусіях про післявоєнне врегулювання, і більшість зацікавлених сторін на Версальській мирній конференції дуже голосно заявляли про свої права, коли своїми вимогами тиснули на великі держави. Але це були колективні права — права націй, народів, меншин.
Ба більше, історія про колективне відстоювання прав була сумною. Там, де перетиналися права більш ніж однієї етнічної чи релігійної спільноти, зазвичай через взаємні територіальні претензії, було гнітюче очевидно, що єдиний результативний спосіб встановити прецедент — це сила, а не закон. Права меншин у межах держав неможливо було захистити, як неможливо було убезпечити права слабких держав від претензій їхніх сильніших сусідів. Озираючись на розбиті надії Версаля, переможці 1945 року, як ми пам’ятаємо, зробили висновок, що колективні інтереси найкраще забезпечує болісне, але ефективне рішення територіального перерозподілу (пізніше це дістало назву «етнічні чистки»). Що ж до осіб без громадянства, то у світі держав та націй їх мали вважати не правовою аномалією, а окремими жертвами переслідувань і несправедливості.
Отже, після 1945 року дискурс навколо прав зосередився на людині. Це теж було уроком війни. Навіть якщо люди зазнавали переслідувань через їхню спільну ідентичність (євреї, роми, поляки тощо), страждали вони кожен окремо. Тож саме окремі особи з індивідуальними правами стали тими, кого намагалася захистити новостворена Організація Об’єднаних Націй. Різноманітні конвенції про права людини, геноцид чи соціальні й економічні права, які стали частиною міжнародного права та договорів, усі разом давали спільну відповідь на очікування громадськості: вони поєднували англо-американську турботу XVIII століття про індивідуальні свободи з дуже властивим для середини ХХ століття наголосом на зобов’язаннях держави забезпечити виконання дедалі ширшого переліку більших і менших вимог — від права на життя до права на «правду в рекламі» тощо.
Тому, що правнича риторика щодо індивідуальних прав опинилася в царині справжньої політики, вона завдячує збігу між занепадом марксизму і міжнародною Нарадою з безпеки та співробітництва в Європі, яка відкрилася в Гельсінкі того самого року, коли в Парижі вийшов друком «Архіпелаг ГУЛАГ». До того моменту ліві європейські інтелектуали зневажали розмови про «права»: ця зневага відлунювала відомою характеристикою Маркса «так званих прав людини» як егоїстичних і «буржуазних». У прогресивних колах такі поняття, як «свободи», «воля» чи «права», а також інші абстрактні речі, що асоціювалися з «людиною загалом», сприймали всерйоз лише тоді, коли перед ними стояв уточнювальний прикметник — «буржуазні», «пролетарські» або «соціалістичні».
Отож у 1969 році група інтелектуалів лівого флангу французької Об’єднаної соціалістичної партії розкритикувала власну партію (яку на той час очолювали Мішель Рокар та П’єр Мендес-Франс) за те, що вона підтримала празьких реформаторів. Ці реформатори, заявила вона, були «раді пасти жертвами дрібнобуржуазних ідеологій (гуманізму, свободи, справедливості, прогресу, всезагального таємного голосування тощо)». Це був не поодинокий випадок. Упродовж 1960-х років багато західних коментаторів лівого спрямування, які загалом мали цілком помірковані погляди, уникали вживання термінів «права» чи «свободи», щоб не здаватися наївними. У Східній Європі комуністи-реформатори та їхні прихильники також не вживали цих слів, але в їхньому випадку через те, що вони були заяложені та знецінені партійним дискурсом.
Однак із середини 1970-х років по всьому політичному спектру Західної Європи дедалі частіше можна було почути промови й прочитати тексти, які без самоцензури посилалися на «права людини» та «особисті свободи». Як зауважив один італійський спостерігач у 1977 році, ідею та ідеал «нероздільної» свободи вперше після війни обговорювали в лівих колах без «містифікації чи демагогії»[437]. Це не обов’язково одразу ставало частиною політики. Більшу частину 1980-х західноєвропейські робітничі та соціалістичні партії доволі безпомічно борсалися, у багатьох випадках удаючись до незаконного привласнення програм своїх опонентів, щоб приховати власну беззахисність. Але їхня відкритість до мови прав і свобод усе ж таки надала західноєвропейським науковцям та інтелектуалам доступ до трансформаційної мови політичної опозиції у Східній Європі, а також спосіб зв’язку зі стороною по той бік «залізної завіси» — і якраз вчасно, тому що саме з її східного боку тепер брали свій початок справді безпрецедентні та значні зміни.
У 1975 році чеський комуніст-реформатор Зденек Млинарж написав «Відкритого листа до комуністів та соціалістів у Європі», у якому звертався насамперед до єврокомуністів і просив підтримки у протидії репресіям дисидентів у Чехословаччині. Ілюзії щодо реформи комунізму розвіювалися непросто. Але такі, як Млинарж, уже були в меншості, а його вірі і в соціалізм, і в його західних прибічників уже тоді дивувалася більшість критиків комунізму всередині Радянського блоку.
Ці критики, яких тоді ще не називали «дисидентами» (тим, кого позначав цей термін, він зазвичай не подобався), переважно відцуралися режиму та «соціалістичної» мови, якою він послуговувався. Після 1968 року ця мова, яка закувала в залізні кайдани поняття «миру», «рівності» та «братерської доброзичливості», звучала особливо фальшиво — особливо для активістів 1960-х, які сприймали це серйозно. Саме вони — переважно студенти, науковці, журналісти, драматурги та письменники — були головними жертвами репресій, особливо в Чехословаччині, де Партія під керівництвом Ґустава Гусака («президента забутих спогадів») правильно розрахувала, що її найбільша надія на відновлення «ладу» полягає в задобрюванні незадоволеної громадськості матеріальними покращеннями й активному придушенні голосів незгодних і згадок про нещодавнє минуле.
Змушені піти в підпілля, яке в чеському випадку мало цілком буквальне значення, оскільки багато безробітних професорів та письменників улаштувалися кочегарами й котельниками, противники режиму навряд чи могли вести політичні дебати зі своїми гнобителями. Натомість вони, відкинувши марксистську риторику та ревізіоністські дискусії попередніх десятиліть, обернули обставини собі на користь і занурилися в підкреслено «неполітичні» теми. Серед таких тем, завдяки Гельсінським угодам, тема «прав» була найдоступнішою.
Конституції всіх країн Радянського блоку формально приділяли увагу правам та обов’язкам громадянина; а низка додаткових і доволі конкретних прав, погоджена в Гельсінкі, створила для внутрішніх критиків комунізму стратегічне вікно можливостей. Як зауважив чеський історик Петр Пітгарт, ідея полягала не в тому, щоб вимагати якісь нові права — це було б очевидним запрошенням для подальших репресій,
