Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Одним із непередбачених наслідків цих змін було практичне зникнення «об’єднання» з німецького політичного порядку денного. Безперечно, об’єднання розділеної країни залишалося, за висловом Брандта, Lebenslüge («білою брехнею») Федеративної Республіки. Але до середини 1980-х років, за кілька років до того, як воно таки сталося, об’єднання більше не розбурхувало громадської думки. Опитування, проведені в 1950‒1960-х роках, засвідчували, що до 45% населення Західної Німеччини вважало, що об’єднання — «дуже важливе» питанням сьогодення; із середини 1970-х цей показник ніколи не сягав вище 1%.
Третім актором, на якого Бонн мусив зважати у зв’язку зі своєю новою політикою, був, звичайно, Радянський Союз. Від перших переговорів Віллі Брандта з Брежнєвим у 1970 році й аж до візиту Горбачова до Бонна майже двадцять років по тому всі плани Західної Німеччини щодо «нормалізації» на Сході узгоджували з Москвою, і всі про це знали. За словами Гельмута Шмідта, «звичайно, німецько-радянські відносини були в центрі Нової східної політики». Насправді, після того як Західна Німеччина та росіяни дійшли згоди щодо затвердження нових польських кордонів (з поваги до давнього європейського звичаю поляків їхньої думки не спитали) та відколи Бонн погодився визнати Народні Республіки, західні німці й росіяни виявили між собою багато спільного.
Коли в травні 1973 року Леонід Брежнєв відвідав Бонн (з боку радянського лідера партії такий візит відбувався вперше), він і Гельмут Шмідт навіть змогли обмінятися спільними теплими спогадами про воєнні часи; Шмідт тоді вдало пригадав, що він «удень воював за Німеччину, а вночі плекав таємні надії щодо поразки Гітлера». Віллі Брандт, який від початку до кінця справді протистояв Третьому Райху, у своїх мемуарах холодно зауважує, що, «коли відбувається обмін воєнними спогадами, правда і вигадка стоять дуже близько». Але якщо спогади, можливо, й були вигадкою, то спільні інтереси — цілком реальними.
Упродовж багатьох років СРСР домагався офіційного визнання його післявоєнних здобутків і нових кордонів Європи, бажано на офіційній Мирній конференції. Західні союзники, особливо США, довго не хотіли виходили за межі фактичного визнання статус-кво, очікуючи, зокрема, на вирішення «німецького питання». Але тепер, коли самі німці загравали до своїх східних сусідів, позиція Заходу неминуче мусила змінитися; надії радянських очільників от-от мали здійснитися. У рамках своєї амбітної стратегії розрядки щодо СРСР та Китаю президент Річард Ніксон та Генрі Кіссінджер, його радник з питань національної безпеки, були більш відкриті до переговорів з Москвою, ніж їхні попередники, і, мабуть, менше непокоїлися через характер радянського режиму: як пояснював Кіссінджер Комітету закордонних справ Сенату США 19 вересня 1974 року, міжнародна розрядка не має залежати від внутрішніх перетворень у Радянському Союзі.
Отож у грудні 1971 року міністри держав — членів НАТО дали принципову згоду на участь у конференції з безпеки в Європі. Не минуло й року, як у столиці Фінляндії Гельсінкі відбулася підготовча сесія, а у липні 1973 року, знову в Гельсінкі, відкрилася офіційна Нарада з безпеки та співробітництва в Європі. У ній узяли участь тридцять п’ять країн (зокрема США і Канада); відмовилася лише Албанія. Упродовж подальших двох років учасники гельсінської Наради скликали з’їзди, розробляли угоди, пропонували заходи «зі зміцнення довіри», щоб покращити відносини зі Сходом і Заходом, та багато чого іншого. У серпні 1975 року Гельсінські угоди були одноголосно схвалені й підписані.
На перший погляд здавалося, що Радянський Союз дуже виграв від цих угод. У Заключному акті відповідно до Принципу І було погоджено, що «держави-учасниці поважатимуть суверенну рівність та своєрідність одна одної, а також усі права, властиві їхньому суверенітету та охоплені ним, зокрема право кожної держави на правову рівність і територіальну цілісність». Ба більше, у Принципі VI держави-учасниці зобов’язувались «утриматися від будь-якого втручання, прямого чи опосередкованого, індивідуального чи колективного, у внутрішні та зовнішні справи, що належать до внутрішньої компетенції іншої держави-учасниці незалежно від їхніх взаємних відносин».
Брежнєв та його оточення про таке і мріяти не могли. Річ була не лише в тому, що політичні поділи в післявоєнній Європі щойно отримали офіційне та публічне визнання і що суверенітет та територіальну цілісність НДР й інших режимів-сателітів прийняли на офіційному рівні; західні держави вперше відреклися від будь-якого «збройного втручання чи загрози такого втручання проти іншої держави-учасниці». Безперечно, шанси, що НАТО або США зрештою справді нападуть на Радянський блок, давно вже були мізерні. Єдиною країною, яка реально вдалася до таких збройних нападів після 1948 року, та ще й двічі, був… сам Радянський Союз.
Але те, що ці пункти Гельсінських угод, зокрема Принцип ІV, який проголошував, що «держави-учасниці поважатимуть територіальну цілісність кожної з держав-учасниць», вважалися настільки значущими, свідчило про хронічну невпевненість Москви у власній безпеці. Між угодами із Західною Німеччиною та Гельсінськими угодами, які постфактум підтвердили й погодили Потсдамські домовленості, Радянський Союз нарешті досягнув своїх цілей і міг спокійно видихнути. Натомість західні учасниці Наради, здавалося, домагалися й отримали мало що, крім незаперечних формальних пунктів — щодо суспільної, культурної та економічної співпраці й обмінів, добросовісної кооперації заради вирішення нерозв’язаних і майбутніх суперечок тощо.
Водночас так званий «третій кошик» Гельсінських положень містив перелік прав не просто держав, а й осіб і народів, зібраний під Принципами VII («Повага до прав людини і фундаментальних свобод, зокрема свободи думки, сумління, релігії та віросповідання») і VIII («Рівні права та самовизначення народів»). Більшість політичних лідерів, які підписалися під цими пунктами, мало на них зважали. З обох боків «залізної завіси» загалом вирішили, що це дипломатичні реверанси, обіцянка-цяцянка для громадськості, та й у кожному разі проконтролювати їх дотримання було неможливо: згідно з Принципами IV та VI ніхто не мав права втручатися у внутрішні справи держав-підписантів ззовні. Як гірко зауважив один тогочасний чеський інтелектуал, Гельсінкі насправді було повторенням принципу Cuius Regio, Eius Religio: у межах своїх кордонів правителям знову надавали дозвіл поводитися зі своїми громадянами, як їм заманеться. Однак така оцінка виявилася хибною. Більшість протоколів і принципів Гельсінських угод 1975
