Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Зважаючи на ці міркування, Брандт і Бар розробили підхід до східного регіону, щоб досягнути того, що Бар назвав «Wandel durch Annäherung» — зміною через зближення. Вони прагнули «подолати наслідки Ялти» через налагодження безлічі контактів — дипломатичних, інституційних, людських; а відповідно — «нормалізувати» відносини між двома Німеччинами й усередині Європи, не викликаючи занепокоєння у своїй країні та за кордоном. У характерній зміні риторики Брандт непомітно відкинув наполягання Західної Німеччини на незаконності НДР та безкомпромісну вимогу щодо возз’єднання. Відтоді Бонн продовжував підтверджувати фундаментальну єдність німецького народу, але водночас визнавав беззаперечну фактичність Східної Німеччини — «Одна німецька нація, дві німецькі держави»[368].

У період між 1970 і 1974 роками Брандт і його міністр закордонних справ Вальтер Шеєль з Вільної демократичної партії погодили й підписали низку важливих дипломатичних угод: договір із Москвою та Варшавою в 1970 році, який визнавав фактичне існування і непорушність післявоєнних кордонів усередині Німеччини та між Німеччиною і Польщею («наявна лінія розподілу… становитиме західний державний кордон Польської Народної Республіки»), а також створював перспективу для нових відносин між Німеччиною і її східними сусідами «на основі нинішньої політичної ситуації в Європі»; чотиристоронню угоду щодо Берліна в 1971 році, за якою Москва погоджувалась не здійснювати в ньому жодних змін в односторонньому порядку та сприяти транскордонному рухові, а після цього — ратифікований Бундестагом у 1973 році Основний договір з НДР, у якому Бонн, продовжуючи надавати автоматичне громадянство будь-якому мешканцю НДР, який зміг пробратися на захід, поступався своєю давньою претензією щодо позиціонування себе як єдиного легітимного представника всіх німців; договір з Прагою 1973 року та обмін «постійними представниками» з НДР у травні 1974 року.

За ці досягнення, а також після зворушливого паломництва до Варшави, де він встав на коліна, вшановуючи пам’ять Варшавського гетто, Віллі Брандт отримав Нобелівську премію миру. Удома на нього також очікували лаври: на виборах 1972 року його СДП уперше отримала таку підтримку, яка дозволила їй стати найчисленнішою партією федерального парламенту. Попри те, що Брандт відступив від давньої принципової позиції Бонна, що остаточного рішення щодо кордонів та населення не було досягнуто, що ялтинські поділи не мали юридичного статусу і що з погляду закону ілюзія щодо тяглості кордонів Німеччини станом на грудень 1937 року тривала, Брандт був дуже популярний у себе в Німеччині[369]. І не лише в Західній. Коли в 1970 році він приїхав до міста Ерфурт, що стало першим візитом західнонімецького лідера до Східної Німеччини, Брандта вітав захоплений натовп.

Після того як через шпигунський скандал[370] у 1974 році Брандт був змушений залишити посаду, його наступники в Канцелярії — соціаліст Гельмут Шмідт та християнський демократ Гельмут Коль — весь час дотримувалися основної лінії Остполітік, відстоюючи її не лише публічно, а й через численні зв’язки з НДР, офіційні та неформальні, які були покликані сприяти контактам між людьми, налагоджувати стосунки, пом’якшувати страхи західнонімецького реваншизму та загалом «нормалізувати» відносини Бонна з його східними сусідами, змирившись із тим, що, за словами Брандта, які він сказав після підписання Московського договору, яким визнавалися післявоєнні кордони Німеччини, «через цей договір ми не втрачаємо нічого, що й так давно не було програно».

Якщо засновники Нової східної політики хотіли досягнути успіху в реалізації своїх цілей, то мали рахуватися з інтересами трьох різних груп. Західні європейці потребували запевнення, що Німеччина не розверталася на схід. Першою реакцією президента Франції Жоржа Помпіду на Московський договір стали загравання до Великої Британії: членство Британії в Європейській Спільноті тепер набувало додаткової привабливості, оскільки вона б слугувала противагою для менш поступливої Німеччини. Зрештою французів утихомирили обіцянки Німеччини ще тісніше зв’язати Федеративну Республіку із західноєвропейськими інституціями (аналогічно до того, як двадцять років по тому наступників Помпіду переконали зобов’язання Німеччини щодо спільної європейської валюти, які вона взяла на себе після об’єднання). Але і в Парижі, і у Вашингтоні ще довго пам’ятали ремарки, подібні до тих, які в 1973 році робив міністр фінансів Гельмут Шмідт, — щодо «світу, який змінюється» та в якому «традиційні категорії Сходу і Заходу» втрачають сенс.

Другою групою інтересів були німці з обох боків роздільної лінії. Для багатьох із них Остполітік Брандта створила реальні переваги. Контакти та зв’язки між двома Німеччинами росли, мов на дріжджах. У 1969 році із Заходу до Східної Німеччини було здійснено лише пів мільйона телефонних дзвінків. Через двадцять років їх було вже сорок мільйонів. Телефонний зв’язок між двома половинами Берліна, якого в 1970 році практично не існувало, до 1988 року сягнув позначки в десять мільйонів дзвінків щорічно. До середини 1980-х років більшість східних німців мали практично необмежений доступ до західнонімецького телебачення; східнонімецька влада навіть зайшла так далеко, що проклала кабель у «долину невігластва» навколо Дрездена (названу так через місцеві топографічні перешкоди для сигналів західнонімецького телебачення), наївно вірячи в те, що, якщо східні німці зможуть дивитися німецьке телебачення в себе вдома, вони не відчуватимуть потреби емігрувати. Ці та інші домовленості, зокрема возз’єднання родин і звільнення політичних в’язнів на Захід, сприяли успіху Остполітік і відображали дедалі більшу впевненість комуністів у західнонімецькій політиці «стабільності» та «передбачуваності».

Керманичі Східної Німеччини мали серйозні підстави тішитися таким розвитком подій. У вересні 1973 року Організація Об’єднаних Націй визнала Східну та Західну Німеччину суверенними державами й дозволила прийняти їх до своїх лав; у межах року Німецьку Демократичну Республіку офіційно визнали вісімдесят країн, зокрема США. За іронією долі, на відміну від змін у Бонні, лідери самої НДР перестали говорити про «Німеччину» та почали натомість дедалі впевненіше говорити про НДР як про окрему, легітимну та самостійну німецьку державу, яка має власне майбутнє — вкорінене, як вони наполягали, не в «хороших» німцях, які були проти фашистів, а в землі та спадщині Пруссії. У Конституції НДР 1968 року йшлося про відданість ідеї об’єднання на основі демократії та соціалізму; водночас із оновленої Конституції 1974 року це речення вилучили, натомість з’явилася присяга «назавжди і незмінно залишатися союзником СРСР».

Для офіційної зацікавленості НДР у Новій східній політиці були й більш термінові та корисливі підстави. Із 1963 року НДР «продавала» Бонну політичних в’язнів за готівку, а обсяг виплат залежав від «цінності» та регалій кандидата. Станом на 1977 рік, щоб домогтися звільнення одного в’язня зі східнонімецьких тюрем,