Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
На відміну від Греції, Португалія у своїй нещодавній історії не знала навіть найбільш рудиментарної демократії. Авторитарне урядування Салазара було особливо та свідомо відсталим навіть за мірками того часу, коли він уперше отримав владу в 1932 році: поєднанням прискіпливого клерикалізму, корпоративних інститутів і слабкого розвитку сільського господарства Португалія доволі сильно нагадувала Австрію після 1934 року. Як і можна було очікувати, післявоєнна Португалія приваблювала відставних французів, які сумували за режимом Віші, — Салазар дуже захоплювався Шарлем Моррасом, знеславленим лідером монархічної політичної організації «Французька дія», і листувався з ним аж до смерті Морраса в 1952 році[382].
Загальний рівень життя в Португалії за Салазара був більше притаманний тогочасній Африці, аніж континентальній Європі: щорічний дохід на душу населення становив лише 160 доларів (до порівняння — у Туреччині він становив 219 доларів, у США — 1453). Багаті були справді дуже багатими, рівень смертності серед немовлят був найвищим у Європі, а 32% населення не вміли читати й писати. Салазара, економіста, який кілька років викладав у Коїмбрському університеті, не хвилювала відсталість Португалії. Навпаки, він вважав її основою стабільності: коли йому сказали, що на португальських територіях в Анголі знайшли нафту, він сказав лише одне: «Шкода».
Як і румунський диктатор Чаушеску, Салазар маніакально намагався уникати боргів та ретельно зводив кожен щорічний бюджет. Фанатично меркантильний, він накопичив напрочуд великі золоті запаси, які не дозволяв витрачати ані на інвестиції, ані на імпорт. Як наслідок, його країна загрузла в бідності, більшість її населення працювала на маленьких сімейних земельних господарствах на півночі країни та латифундіях на півдні. Оскільки для підтримки внутрішніх галузей місцевого капіталу не було, а закордонних інвесторів не вітали, Португалія переважно залежала від експорту чи реекспорту основних товарів, зокрема власного населення.
Аж до смерті в 1970 році Салазар гордо вихвалявся, що не лише вберіг Португалію від руйнівних закордонних воєн, а й провів країну між Сціллою хижого ринкового капіталізму та Харібдою державного соціалізму. Насправді ж він аж надто успішно наразив своє населення на найгірші прояви і того, і того: матеріальна нерівність й експлуатація заради наживи в Португалії проявилися найвиразніше серед усіх європейських країн, а лісабонський авторитарний уряд тим часом придушував будь-яку незалежну думку й ініціативу. У 1969 році лише 18% дорослого населення мали право брати участь у виборах.
Опір Салазару в умовах відсутньої внутрішньої опозиції чинили лише військові — єдиний незалежний інститут у країні. Португальським збройним силам платили погано: замість того щоб витрачати обмежені ресурси на зарплати, Салазар активно заохочував злиденних армійських офіцерів одружуватися з жінками, які походили з більш заможної буржуазії. Але до 1961 року, незважаючи на дві невдалі та легко придушені спроби військового перевороту в 1947 та 1958 роках, режим міг розраховувати принаймні на їхню пасивну підтримку. Молодші офіцери армії або флоту, більш орієнтовані на реформи, здається, ниділи від задухи, яка їх оточувала, але їм не вистачало союзників або ж народної підтримки, на яку вони могли б спертися.
Усе це змінилося в 1961 році, коли Делі силою анексував Гоа, португальську територію на материковій Індії, а в Анголі, португальській колонії в Африці, почалося збройне повстання. Утрата Гоа була національною ганьбою, але повстання в Африці принесло ще серйозніші загрози. Великі африканські «провінції» Португалії, як їх називали, охоплювали Анголу, Гвінею-Бісау, острови Кабо-Верде в Західній Африці, а також Мозамбік на південному сході. Серед усіх цих колоній Ангола, у якій проживало майже пів мільйона європейців серед загального населення в неповних шість мільйонів, була найважливішою. Через її незаймані природні ресурси — залізну руду, алмази та нещодавно знайдену в морському шельфі нафту — Салазар неохоче дозволив вхід закордонних інвестицій (зокрема американської компанії Gulf Oil), а в 1960-ті територія стала набувати дедалі більшого економічного значення для самої Португалії.
Ця територія також була охоплена відкритим повстанням. Щоб придушити ангольський рух за незалежність, що набирав на силі, у 1967 році Лісабон запровадив «стратегію боротьби з повстанцями», яка полягала в переселенні людей у великі підконтрольні поселення. До 1974 року було переселено більше одного мільйона селян. Цей план не зміг досягнути мети, хоча й мав тривалі згубні наслідки для ангольського суспільства та сільської економіки. Водночас дії уряду дедалі більше налаштовували проти себе солдатів, яких відрядили впроваджувати урядовий план, — і бідних офіцерів, які вступили до колоніальної армії заради того, щоб піднятися соціальною драбиною, і байдужих призовників, яких закинули за кордон, щоб приборкати бунтарів.
Ангольські повстанці були розділені на різні угруповання, тож португальська армія принаймні певний час могла їх стримувати. У Мозамбіку, де 60 тисяч португальських солдатів були зайняті тим, що захищали європейське населення чисельністю лише 100 тисяч осіб, або в Гвінеї чи Кабо-Верде, де харизматичний Амілкар Кабрал кинув 30 тисяч португальських військових у невдячну партизанську війну проти 10 тисяч повстанців, ситуація ставала нестерпною. Станом на початок 1970-х років африканські війни висмоктували половину річного бюджету найбіднішої країни Європи. Кожен четвертий португалець призовного віку був примушений служити в Африці; після 1967 року обов’язковий термін служби становив мінімум чотири роки. До 1973 року там загинуло 11 тисяч португальців — такий рівень смертності в перерахунку на душу населення був значно вищий, ніж втрати армії США в розпал В’єтнамської війни.
Оборона своїх колоніальних володінь була для Португалії дорогою, кривавою й дедалі більш безнадійною; військові знали це краще за всіх. Вони також мали й інші причини для розпачу. Щоб убезпечити свою владу та відволікти увагу населення від заморських проблем країни, Марселу Каетану, помазаник-наступник Салазара, послабив кредитні обмеження, набрав боргів за кордоном і заохочував наплив імпорту. У 1970–1973 роках у країні стався короткий споживчий спалах, який ще більше підживили грошові перекази від португальців, що працювали за кордоном. Та невдовзі після цього через нафтову кризу почалася спіральна інфляція. Зарплати в державному секторі геть не встигали за цінами.
Уперше за багато років Португалію сколихнули страйки. Мешканці занедбаних столичних передмість — чимало з них нещодавно переїхали зі збіднілого регіону Алентежу — страждали не лише від хронічних злиднів, а й від споглядання нового та розкішного багатства в сусідньому Лісабоні. Армія
