Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Насправді грецькі офіцери вважали вартовими нації та її цілісності самих себе, а не ефемерні конституційні документи, які вони присягнулися захищати, — і це дуже споріднювало їх із традиційним іспанським офіцерським корпусом. У післявоєнному політичному житті Греції армія одразу почала відігравати активну роль: на загальнонаціональних виборах на початку 1950-х років очільником переможної партії «Грецьке об’єднання» був маршал Александрос Папагос, командувач державних збройних сил у Громадянській війні. До 1963 року військові радо надавали підтримку Константіносу Караманлісу, який привів перейменовану партію «Грецьке об’єднання» (тепер — «Національний радикальний союз») до перемоги на виборах у 1956, 1958 та 1961 роках, хоча після останнього і найбільшого успіху партії його запідозрили в масштабних виборчих фальсифікаціях.
Сам Караманліс ідеологічно не був ані противником комуністів, ані навіть особливо близьким до збройних сил. Але те, що він народився в грецькій Македонії та був переконаним слов’янофобом, відіграло свою роль. Православний, селянського походження, Караманліс був питомо провінційним і консервативним націоналістом — зразковий представник своєї країни та надійний партнер в очах і американських дипломатів, і грецьких офіцерів, який не виявляв жодного бажання встановлювати цивільний нагляд над збройними силами чи дуже пильно розслідувати чутки про антипарламентські політичні мережі та змови на високому рівні, які ширилися дедалі активніше. За Караманліса Греція залишалася стабільною, нехай і економічно застійною та значною мірою корумпованою.
Але в травні 1963 року на депутата парламенту лівого крила, доктора Григоріса Ламбракіса, коли той виступав у Салоніках на мирній демонстрації, було скоєно напад. Він помер через п’ять днів, а його смерть створила для лівиці політичного мученика та породила зачаток грецького мирного руху, тоді як старанне ухиляння влади від розслідування туманних обставин вбивства Ламбракіса підживлювало поширення підозр[376]. Шість місяців по тому Караманліс із маленьким відривом програв вибори «Центральному союзу» Георгіоса Папандреу — центристській партії, яку підтримував міський середній клас країни, що ставав дедалі численнішим. Наступного року, під час ще одних виборів, партія Папандреу та його союзників показала ще кращий результат, здобувши абсолютну більшість голосів і збільшивши свою частку від 42 до 52,7%.
Нова парламентська більшість вимагала розслідувати фальсифікації виборів 1961 року, тож між парламентом і молодим королем Костянтином почала зростати напруга. Консервативні політичні вподобання короля ні для кого не були таємницею, і на нього дедалі дужче тиснула правиця, щоб відправити Папандреу у відставку, який, зрештою, подав у відставку сам. Його наступниками були кілька тимчасових прем’єр-міністрів, жоден з яких не зміг сформувати стабільної парламентської більшості. Відносини між парламентом і королівським двором ще більш загострилися, коли групу армійських офіцерів ліберального ухилу звинуватили в змові із сином Георгіоса Папандреу Андреасом. У березні 1967 року двадцять одного з них віддали під трибунал.
До того часу від парламентського уряду в Греції лишилася сама тільки назва. Консерватори й армійські офіцери похмуро попереджали про зростання впливу «комуністів» у країні. Король не хотів співпрацювати з «Центральним союзом», який мав більшість і який він звинувачував у залежності від голосів ультралівих, тоді як опозиційний «Національний радикальний союз» відмовлявся підтримати численні спроби встановити «технічний» уряд. Зрештою у квітні 1967 року сам «Національний радикальний союз» сформував уряд меншості, який профункціонував рівно стільки, щоб король встиг розпустити парламент й оголосити нові вибори.
Народне розчарування через парламентську кризу та поширене відчуття, що король повівся неприйнятно упереджено, вказувало на те, що прийдешні вибори призведуть до подальшого відхилення вліво. На підставі самого тільки цього приводу — «комуністичної загрози», до якої постійно апелювали в Греції з 1949 року, — та підкреслюючи беззаперечні недоліки демократичних інститутів і некомпетентність політичного класу Греції, група офіцерів, які діяли всередині давніх армійських правих кіл, 21 квітня захопила владу.
Під проводом полковника Георгіоса Пападопулоса на вулиці Афін та інших грецьких міст ринули танки й десантники. Військові заарештовували політиків, журналістів, представників профспілок та інших публічних фігур, встановлювали контроль над усіма стратегічними об’єктами і проголосили себе рятівниками нації: «Демократія, — пояснювали вони, — опиниться в підвішеному стані». Король Костянтин пасивно та неохоче погодився й затвердив змовників на посадах. Через вісім місяців після непереконливої спроби «контрперевороту» Костянтин із сім’єю втік до Рима. Удома за ним ніхто не сумував. Хунта призначила правителя, а Пападопулос став прем’єр-міністром.
Переворот, здійснений полковниками, був класичним pronunciamiento[377]. Первісно жорстокі й повсякчас авторитарні, Пададопулос та його оточення звільнили майже тисячу державних службовців, кинули за ґрати або вислали з країни політиків лівого крила та центру й зачинили Грецію для світу на сім задушливих років. Доходячи до смішного у своєму опорі усьому сучасному, полковники цензурували пресу, оголосили страйки поза законом та заборонили попмузику разом із мініспідницями. Вони також не дозволяли вивчати соціологію, російську та болгарську мови вкупі з Софоклом, Евріпідом та Арістофаном. «Популісти» за формою, але патерналісти за суттю, вони були одержимі зовнішнім виглядом. За режиму полковників носити довге волосся було заборонено. Однострої вартових палацу й інших церемоніальних службовців замінили на крикливі «традиційні» грецькі костюми. Вимуштруваного армійського вигляду особливо набули Афіни.
Наслідки грецького перевороту були неоднозначні для економіки. Туризм не постраждав: на зміну політично свідомим мандрівникам, які бойкотували режим полковників, радо приїхали туристи, яких вабили дешеві курорти, хоча й із безліччю гнітючих правил. Політичні зміни також не вплинули на зовнішні інвестиції, які у випадку Греції почали надходити приблизно за десять років до перевороту, і стабільне збільшення ВНП, що з 1964 року зростав у середньому на 6% щорічно: як і в Іспанії, малі зарплати (утриманню яких сприяло придушення будь-яких трудових протестів) та режим, що ґрунтувався на «законі й порядку», створювали сприятливе середовище для іноземного капіталу. Спочатку хунту навіть широко підтримували в сільських районах, звідки здебільшого й походили полковники, особливо після того, як вони в 1968 році скасували весь селянський борг[378].
Але через свої захисні інстинкти полковники були схильні до повернення до старої національної звички імпортозаміщення, коли неефективні місцеві виробники виготовляли низькоякісну продукцію та були захищені від зовнішньої конкуренції. Це неминуче мало призвести
