Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
І цього багатослівного і, здавалося, беззубого переліку прав та зобов’язань народився Гельсінський правозахисний рух. Протягом року після того, як радянські лідери отримали свою довгоочікувану угоду за підсумками міжнародної конференції, вони зіткнулися з дедалі більшим зростанням кількості та, зрештою, неконтрольованим поширенням товариств, клубів, мереж, хартій і окремих осіб, які вимагали, щоб їхній уряд «усього лише» дотримувався букви тієї самої угоди, щоб — як змушував їх Заключний акт — вони «виконували свої зобов’язання, викладені в міжнародних деклараціях і угодах із цієї тематики». Брежнєв не помилився в розрахунку, що Генрі Кіссінджер та його прагматичні наступники серйозно ставитимуться до гельсінських пунктів щодо невтручання; але йому (як і Кіссінджеру) ніколи не спадало на думку, що хтось може не менш серйозно сприйняти й інші утопічні абзаци[372].
Спочатку радянська влада, так само як і влада в інших східноєвропейських сателітах, безперечно, могла легко придушити будь-який голос, поданий на захист індивідуальних або колективних прав: у 1977 році лідерів Української Гельсінської спілки заарештували та засудили до ув’язнення на терміни від трьох до п’ятнадцяти років[373]. Але те, якою мірою комуністичні лідери наголошували на «Гельсінкі» як на джерелі міжнародної легітимності їхніх режимів, почало працювати проти них: посилаючись на власні нещодавні зобов’язання Москви, критики (і вдома, і за кордоном) тепер могли чинити публічний тиск на радянські режими. Проти такої опозиції жорстоке придушення було не лише неефективним, а й згубним для самого режиму — у міру того як інформація про нього ставала публічною. Леонід Брежнєв та його оточення підірвалися на динаміті власного цинізму, випадково створивши тріщину у власному щиті. Усупереч усім очікуванням ефект від цього виявився летальним.
Розділ 16
Перехідні часи
Постфактум здається, що наша єдина найбільша помилка полягала в тому, що ми дозволили цим виборам відбутися. З цієї миті почалася наша поразка.
Бригадир Отелу Сарайва де Карвалью
Іспанія — це проблема, а Європа — рішення.
Хосе Ортеґа-і-Ґассет
Європа — це не матеріальні здобутки, це дух. Європа — це стан душі.
Жак Делор
У Північній Європі зміни всередині країн та поза їхніми межами відбувалися на повсякчас присутньому тлі з’ясування стосунків між великими державами й поділу континенту на Схід і Захід. Але в європейському Середземномор’ї переважали місцеві проблеми. До початку 1970-х Іспанія, Португалія та Греція перебували на периферії Європи не лише в географічному сенсі. Хоча ці три країни відповідно до поділу «холодної війни» належали до «Заходу» (Португалія і Греція були членами НАТО), в усьому іншому вони дуже відрізнялися. Їхні економіки, критично залежні від грошових переказів надлишкової робочої сили, яка знайшла роботу за кордоном, і розширення туристичного сектору, були подібні до економік країн, розташованих по південному периметру Європи — Югославії або Туреччини. А рівень життя в Південній Іспанії, як і на значній території Португалії та Греції, відповідав рівню життя в Східній Європі та деяких країнах, що розвивалися.
На чолі всіх трьох країн на початку 1970-х років стояли авторитарні лідери радше латиноамериканського, аніж західноєвропейського зразка; політичні перетворення післявоєнних десятиліть, здавалося, здебільшого пройшли повз них. У Португалії, де з 1931 по 1970 рік правив Антоніу Салазар, та в Іспанії, де генерал Франко в 1936 році здійснив військовий переворот і безроздільно урядував від 1933 року аж до своєї смерті в 1975-му, застигли ієрархії та владні підпорядкування з іншої доби. У Греції група військових змовників у 1967 році скинула короля та парламент; відтоді країною керувала військова хунта. Примара їхнього буремного минулого зловісно нависла над перспективним майбутнім цих трьох країн.
Нещодавню історію Греції, так само як і Іспанії, сильно затьмарювала громадянська війна. У повоєнні роки Комуністична партія Греції (КПГ) тероризувала підвладні їй селища, сіючи страх і залишаючи в пам’яті греків спогади про те, що радикальна лівиця пов’язана з репресіями та насильством. Після того як у жовтні 1949 року комуністи припинили боротьбу, настала черга лівих потерпати від постійних репресій. Воєнні партизани (зокрема чимало з тих, хто раніше воював проти німців) були змушені виїхати за кордон. Ті, хто залишилися, а також їхні діти й навіть онуки не мали права працювати на державних посадах аж до середини 1970-х років. Комуністів довго тримали в ув’язненні в сумнозвісній тюрмі на острові Макронісос та поводилися з ними з неприхованою жорстокістю[374].
Хоча здавалося, що політичні суперечності в Греції дуже добре вкладаються в категорії «холодної війни», там завжди чітко переважали місцеві проблеми. У березні 1949 року на піку протистояння між Тіто та Сталіним рабськи промосковська КПГ оголосила повідомлення по радіо (з Бухареста), у якому підтримала вимоги щодо незалежності Македонії. Метою заохочення до територіального поділу Югославії було послабити Тіто, проте це не спрацювало. Але натомість підірвало внутрішню довіру до грецького комунізму для цілого покоління, оскільки вважалося, що перемога комуністів призведе до автономії півночі Македонії разом з її слов’янською й албанською меншинами, а відповідно спричинить розкол Грецької держави.
Якщо це мало таке значення, то лише тому, що грецький націоналізм почувався особливо загроженим, навіть за місцевими стандартами. Будучи постійно насторожі через конфлікт з їхньою колишньою імперською метрополією в Туреччині, у стані війни з Албанією з 1940 року (питання, яке до 1945 року залишалося невирішеним) та не бажаючи визнати навіть сам факт присутності великої слов’янської спільноти, розташованої вздовж їхніх кордонів з Югославією та Болгарією, грецькі консервативні післявоєнні політики впевнено віддали перевагу порядку й стабільності перед демократією та післявоєнним примиренням. Поєднавши давні тривоги Греції з новими міжнародними протистояннями, грецький король, його армія та міністри позиціонували себе перед Заходом як найбільш надійні союзники в нестабільному регіоні.
Їм добре віддячили за вірність[375]. У лютому 1947 року Паризький мирний договір зобов’язав Італію віддати острови Додеканес Афінам. Греція отримала суттєву американську допомогу, як після проголошення «Доктрини Трумена», так і в рамках Плану Маршалла. У 1952 році країна
