Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Лівиця виявилася загалом більш відкритою до обрання жінок, ніж правиця (але не всюди — і в Бельгії, і у Франції правоцентричні християнські партії впродовж багатьох років частіше, ніж їхні конкуренти-соціалісти, висували жінок на безпечних округах), але найбільш точним критерієм для передбачення перспектив жінок у публічному житті була не ідеологія, а географія. Між 1975 та 1990 роками кількість жінок у фінському парламенті зросла від 23 до 39%; у Швеції — від 21 до 38%; у Норвегії — від 16 до 36%; а у Данії — від 16 до 33%. Південніше, у парламентах Італії та Португалії, в 1990 році жінкою був кожен дванадцятий депутат парламенту. У Палаті громад Великої Британії жінки становили тільки 7%, а у французькій Національній асамблеї — лише 6%.

Борці за навколишнє середовище, як чоловіки, так і жінки, значно успішніше перекладали свої прагнення мовою виборчої політики. У певному розумінні «енвайронменталізм» (неологізм, який виник у 1930-ті) був справді новим початком — колективним вираженням страхів середнього класу щодо атомних електростанцій і вибуху урбанізації, розбудови доріг і забруднення. Але європейський рух за довкілля ніколи б не став таким успішним, якби був тільки додатком до шістдесятих, а його представниками були заможні луддити[359], які вбиралися у зношений одяг з натуральних тканин і збиралися на демонстрації по вихідних, маневруючи між своїми прагненнями та інтересами. Туга за більш «природним» світом і пошук особистої політики «справжності» мали глибоке коріння з обох боків ідеологічного поділу, яке можна було відстежити ще до романтиків та їхнього жаху перед спустошеннями, притаманними ранньому індустріалізму. До початку ХХ століття прихильники і політичної лівиці, і політичної правиці мали свої власні клуби велосипедистів, вегетаріанські ресторани, гуртки любителів природи, на кшталт Wandervogel[360], та піших прогулянок, пов’язані з мріями чи то соціалістів, чи то націоналістів про емансипацію і повернення до давніх часів.

Німецька ностальгія за питомо німецькими пейзажами, за горами й річками Гарцу та Фальцу, за Батьківщиною; французька націоналістична мрія про селянську ідилію в la France profonde («глибинній Франції»), якої не торкнулися міста і космополітизм; омріяна англійська давня і прийдешня пасторальна гармонія, втрачений Єрусалим Блейка[361] — усі ці національні туги мали більше спільного, ніж визнавав будь-хто з тих, хто їх сповідував. І хоча лівиця впродовж багатьох десятиліть захоплено спостерігала, як комунізм змагався із Заходом у «виробництві», у 1970-х роках голоси з обох політичних таборів почали висловлювати певні занепокоєння щодо спільних втрат, які спричиняли прогрес, продуктивність і «модерність»[362].

Таким чином, сучасна екологічна революція була подвійним благом: вона позначала розрив із бездушними панацеями нещодавнього минулого і водночас сягала корінням у глибше минуле, якого вже не пам’ятали, але від якого віяло прадавньою надією. Рух за довкілля (як і за мир) часто збурював підйом націоналізму — або регіоналізму, — але з людським обличчям. Організація Alternativen, яка діяла в Західному Берліні, або австрійські протестувальники проти атомної енергетики, які в 1978 році виграли референдум, що забороняв уряду увести в експлуатацію атомну електростанцію у Цвентендорфі, ніколи б не назвали себе націоналістами чи навіть патріотами. Але їхня лють щодо забруднення насамперед локального навколишнього середовища (і відносна байдужість щодо аналогічного плюндрування, яке відбувалося деінде) свідчить про зворотне. Підхід «моя хата скраю», властивий зародковому зеленому рухові, споріднював його із попередниками.

Отож не було нічого незвичайного в тому, що літній португальський диктатор Антоніу Салазар завзято запроваджував той самий контроль за довкіллям, якого від демократичних урядів Відня чи Амстердама вимагали радикали-послідовники 1968 року. Салазар, який не довіряв «матеріалізму» та був рішуче налаштований затримати прихід ХХ століття, став у своєму роді справжнім поборником захисту довкілля, чого в його випадку досягали простим прийомом — утриманням співвітчизників у стані безпрецедентного економічного занепаду. Він би точно схвалив досягнення французьких протестувальників, які в 1971 році заблокували будівництво воєнної бази в Ларзаку, на високогірних плато Південно-Центральної Франції.

Символічне значення Ларзаку, чиї незаймані пасовиська захистила від владної махини Французької держави жменька незгодних борців за довкілля, було надзвичайним, і не лише у Франції: це була хвилююча перемога не так на користь місцевих овець гірського масиву, як для їхніх точно не місцевих пастухів, чимало з яких були молодими радикалами, котрі щойно приїхали з Парижа чи Ліона, щоб перетворитися на фермерів на диких просторах «глибинної Франції». Лінія бойових дій кардинально пересунулася, принаймні в Західній Європі.

Звичайно, у Східній Європі доктрина необмеженого виробництва сировини та відсутність будь-якого голосу проти всередині офіційного уряду віддавала довкілля на поталу державним забруднювачам будь-якого штибу. Тимчасом як внутрішня опозиція австрійському урядові могла змусити його відмовитися від атомної електроенергії, її комуністичні сусіди не відчували жодних докорів сумління щодо будівництва атомних реакторів у Чехословаччині, проєктів масштабних гребель за нижньою течією Дунаю, у Чехословаччині та Угорщині чи постійного збільшення виробництва й забруднення повітря за кілька десятків кілометрів на північ у Новій Гуті — польському металургійному містечку, спеціально побудованому для цілей виробництва. Але, незважаючи на всі ці обставини, моральні й людські втрати від нестримного промислового забруднення та екологічного занепаду в Східному блоці не минули непоміченими.

Так, цинічна байдужість режиму Гусака в Празі, який прийшов до влади після 1968 року, зокрема його готовність здійняти галас навколо спільного дунайського кордону заради внутрішнього виробництва кіловат, викликала дедалі більший опір серед зазвичай політично покірних угорців. Хоча ще недавно це здавалося неймовірним, проєкт гребель Габчиково — Надьмарош став приводом для потужного внутрішнього опору всередині самого режиму в Будапешті, а також великою незручністю у відносинах між двома «братніми» сусідами[363].

У Чехословаччині давня відраза до технологічної сучасності перейшла до нового покоління інтелектуалів через роботи філософів, особливо Яна Паточки та Вацлава Бєлоградського; останній після 1970 року працював в еміграції в Італії, а його неогайдеґґеріанські роздуми в його власній країні читали в самвидаві. Читачі з обох боків «залізної завіси» завдяки доробку Франкфуртської школи, зокрема тексту Теодора Адорно та Макса Горкгаймера «Діалектика Просвітництва», який вийшов друком у 1944 році, вже були знайомі з думкою про те, що ціна спроб підкорити й панувати над природою заради цілей людини (проєкт Просвітництва) може виявитись надто високою. Їхні міркування в гайдеґґеріанському дусі (вони припускали, що сам комунізм був протиправним західним винаходом із присмаком самовпевненої ілюзії нескінченного матеріального прогресу) стали основою інтелектуальної опозиції, яка сформувалась у сімдесятих і поєднала етичну незгоду та занепокоєння щодо довкілля під проводом Паточки й одного з найпалкіших прихильників Бєлоградського,