Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Ці зміни принесли тимчасові електоральні бонуси. Кількість прихильників Компартії, які віддавали їй свої голоси, в Італії постійно зростала — від 6,7 мільйона голосів на виборах 1958 року до 9 мільйонів голосів у 1972-му, а через чотири роки сягнула рекорду на виборах у червні 1976 року, коли ІКП отримала 12,6 мільйона голосів і 228 місць у парламенті. Оскільки цей результат уособлював 34,4% всіх голосів, комуністам забракло лише 4% та 34 місць до результату керівної партії християнських демократів. Для західної комуністичної партії це був безпрецедентний результат. ІКП переконливо намагалася представити себе як «системна» партія, можливо, навіть (як того боялися Генрі Кіссінджер та інші закордонні спостерігачі) як альтернативний «уряд в очікуванні»[367].
Оновлений підхід італійської партії та набагато менш переконливі спроби французької Компартії повторити її успіх (хоч і не ідеї) дістали назву «єврокомунізму». Термін виник у листопаді 1975 року на з’їзді італійських, французьких та іспанських комуністів, а в офіційний обіг його ввів генеральний секретар іспанських комуністів Сантьяґо Каррільйо у своєму есеї 1977 року «Єврокомунізм і держава». Іспанська партія тільки тепер з’явилася в публічному просторі після десятиліть підпілля, а її лідери прагнули засвідчити свою відданість демократії. Як і їхні італійські товариші, вони розуміли, що якнайкраще досягнути цього вони можуть, зберігаючи дистанцію — як від сучасного Радянського Союзу, так і, що було значно важливіше, від їхнього спільного ленінського минулого.
На короткий час «єврокомунізм» виявився привабливим, хоча й не так для виборців, як для інтелектуалів і науковців, які прийняли за політичне відродження марксизму те, що насправді було виявом виснаження цієї доктрини. Якщо західні комуністи хотіли подолати тягар історії та перепрограмувати себе як один із лівих демократичних рухів (або й головний такий рух), то мали відкинути не лише «диктатуру пролетаріату» й інші риторичні догми, кинуті у вогнище змагань в ідеологічному марнославстві впродовж 1970-х років. Вони також мусили публічно та відверто відмовитись від своїх зв’язків із самим радянським комунізмом, а це навіть Берлінґуеру та Каррільйо було не до снаги.
Отож єврокомунізм був оксюмороном, незважаючи на найщиріші зусилля його речників. Підпорядкування Москві, як того завжди й прагнув Ленін, було першочерговим ідентифікаційним маркером будь-якої комуністичної партії. До зникнення самого Радянського Союзу комуністичні партії Західної Європи були пов’язані з ним кайданами — якщо вони самі так не вважали, то так цілком напевно думали їхні виборці. В Італії, єдиній країні, де комуністична партія змогла в деяких регіонах посісти місце основної партії (місцевого) урядування, комуністи зберігали значну підтримку, хоча їм і не вдалося знову повторити успіхи 1976 року. Але в інших країнах єврокомунізм занепадав постійно і майже безперешкодно. Його творці, іспанські комуністи, у 1982 році одержали лише 4% голосів.
Іронія полягала в тому, що Леонід Брежнєв у Москві справді дав добро на спроби єврокомуністів забезпечити собі голоси шляхом дистанціювання від радянської партії. Радянський крок, побічний продукт утілюваної тоді стратегії розрядки міжнародної напруги, мало чим допоміг комуністичним кандидатам у реформатори. Але водночас, попри всю підтримку, яку вони продовжували постачати не лише готівкою, а і в інший спосіб, радянські лідери почали втрачати інтерес до західних комуністичних партій, які мали обмежений політичний вплив та, здавалося, небагато шансів на те, щоб в осяжному майбутньому прийти до влади. Однак іншою справою були соціальні демократи, особливо на впливових посадах. А соціальні демократи в Німеччині, яка залишалася горнилом розділеного континенту, становили особливий інтерес.
* * *
У 1969 році Соціал-демократична партія (СДП) Західної Німеччини під проводом Віллі Брандта отримала більшість на федеральних виборах та сформувала уряд у коаліції з Вільною демократичною партією, уперше з моменту заснування Федеративної Республіки витіснивши християнських демократів в опозицію. На той час Бранд уже три роки пропрацював на посаді міністра закордонних справ у Великій коаліції і саме тоді, у тісній взаємодії з головою штабу планування політики Еґоном Баром, почав розробляти нову доктрину зовнішньої політики Німеччини, новий підхід до відносин з Радянським блоком — Остполітік, Нову східну політику.
Дотепер зовнішня політика Західної Німеччини формувалася під впливом поглядів Аденавера, що нова Республіка, тісно пов’язана із Заходом через Західноєвропейський Союз, Європейську економічну спільноту та НАТО, має непохитно стояти на невизнанні Німецької Демократичної Республіки (НДР), розташованої на її східному кордоні. Наполягаючи, що Німеччину представляла тільки ФРН, Аденавер також відмовлявся визнавати держави, які мали дипломатичні відносини з НДР, за винятком Радянського Союзу. Його наступник, Людвіґ Ергард, відкрив торговельні місії в Бухаресті, Софії, Варшаві та Будапешті; але перший реальний відступ від принципової позиції відбувся, коли за спонукою Брандта Бонн встановив дипломатичні відносини з Румунією, а через рік — з Югославією.
Аденавер завжди наполягав, що розділення Німеччини та невирішені прикордонні питання на Сході мають бути врегульовані до того, як у Центральній Європі станеться будь-яка деескалація чи відведення військ. Але Сполучені Штати, відмовившись опротестувати зведення Берлінського муру в 1961 році, продемонстрували, що не збираються наражатися на війну заради збереження відкритого Берліна і, як підтвердив президент Ліндон Джонсон у жовтні 1966 року, більше не дозволять робити свою зовнішню політику заручницею принципу майбутнього об’єднання Німеччини. Сигнал був недвозначним: замість того щоб наполягати на розв’язанні «німецької проблеми» як передумові для розрядки, нове покоління німецьких дипломатів, задля досягнення своїх цілей, мусило докорінно переглянути свої пріоритети.
Якщо Віллі Брандт і хотів спробувати ризикнути й покінчити з традиційною західнонімецькою політикою, то значною мірою завдяки своєму досвіду на посаді мера Західного Берліна. Насправді невипадково, що деякі з найпалкіших прихильників Остполітік у всіх її проявах були колишніми мерами Берліна: сам Брандт, майбутній президент Республіки Ріхард фон Вайцзекер та Ганс-Йохен Фоґель, наступник Брандта на чолі СДП. Цим чоловікам було очевидно, що західні союзники не підуть на жодні непевні ризики заради подолання розділення в Європі; ця думка отримала чергове підтвердження, коли Захід
