Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Ба більше, режим, який у своїй країні був доволі захищеним, на міжнародній арені ставав дедалі більш ізольованим: у грудні 1969 року Рада Європи одностайно проголосувала за виключення Греції; через два місяці ЄЕС перервала всі переговори з хунтою. Режим полковників відкритіше за інших тримався на самій лише силі. Отож було цілком очікувано, що диктатура зазнає фіаско через невдалу спробу застосувати силу поза межами своїх кордонів для врегулювання давньої кіпрської проблеми.
Острів Кіпр, частина Османської імперії з 1571 року, з 1878 року перебував під владою Британії та на початку Першої світової війни був анексований в односторонньому порядку. Попри те, що Кіпр був розташований на крайньому сході Середземномор’я, неподалік від турецької Анатолії й далеко від материкової Греції чи інших відлеглих грецьких островів, там мешкала грекомовна більшість східного православного обряду, яка дедалі більше вимагала об’єднання з Грецькою державою. Турецька меншість, яка становила близько 18% населення острова, зі зрозумілих причин опиралася будь-яким подібним домовленостям та мала в цьому тверду підтримку офіційної Анкари. Доля Кіпру, який опинився між молотом британських спроб позбутися проблемної імперської спадщини та ковадлом давнього греко-турецького конфлікту, у 1950-ті залишалася непевною і невирішеною.
Діставши відмову в енозисі[380] — союзі з Грецією, — більшість греко-кіпріотського острівного керівництва дещо неохоче змирилася з незалежністю, яку Велика Британія надала країні в 1960 році, залишивши за собою тільки деякі транзитні права та стратегічно важливу повітряну базу. Новою Республікою Кіпр, суверенітет і Конституцію якої гарантували Британія, Туреччина та Греція, за греко-турецькою «партнерською» домовленістю керував президент архієпископ Макаріос, який колись перебував в еміграції в Лондоні як озброєний і жорстокий терорист, а тепер став поважним речником «поміркованих» греко-кіпріотських прагнень.
Тим часом грецька й турецька спільноти острова жили пліч-о-пліч у взаємних підозрах та тривогах, перемежованих раптовими спалахами насильства. Влада в Афінах та Анкарі позиціонувала себе як захисників своїх співвітчизників і час від часу погрожувала втручанням. Але розсудливість, а також тиск з боку міжнародної спільноти все ж таки їх стримували, навіть тоді, коли через напади в 1963 році на турків-кіпріотів наступного року на острів було відряджено миротворчий контингент збройних сил ООН. Незважаючи на практично абсолютну монополію греків-кіпріотів на роботу в державному секторі та владному апараті (у широкому сенсі дуже схоже до того, як протестантська більшість усувала католиків від привілеїв і влади в Ольстері) або, можливо, завдяки цьому ситуація на Кіпрі здавалася стабільною. Але якщо Кіпр більше й не створював «кризи», то все одно залишався «проблемою».
Отож у 1973 році, коли афінські студенти (спочатку Школи права, потім Політехнічного університету) принизили полковників, уперше виявивши публічний опір їхній владі, військові у відповідь спробували відвернути від цього увагу й мобілізувати громадську підтримку, знову висунувши претензії до Кіпру з боку Греції. Генерал Іоаннідіс, безкомпромісний лідер, який замінив Пападопулоса на чолі хунти після демонстрацій студентів Політехніки, вступив у змову з Георгіосом Грівасом й іншими греко-кіпріотськими націоналістами, щоб скинути Макаріоса та «возз’єднати» острів з Грецією. 15 липня 1974 року загони кіпрської національної гвардії разом зі спеціально відібраними грецькими офіцерами здійснили напад на президентський палац, скинули Макаріоса (який утік за кордон) та встановили маріонетковий уряд в очікуванні прямого підпорядкування Афінам.
Однак після такого повороту подій турецький уряд заявив, що й сам збирається вторгнутися на Кіпр, щоб захистити інтереси турецько-кіпрської спільноти, і негайно зробив це 20 липня. Протягом тижня дві п’ятих острова опинилися під владою Туреччини. Хунта, неспроможна ані попередити, ані відповісти на такий крок значно сильніших турецьких збройних сил, здавалася безпорадною, одного дня оголосивши повну мобілізацію, а наступного — скасувавши її. Наразившись на хвилю народного гніву через таке національне приниження, грецькі диктатори самі звернулися до вже літнього Караманліса та запросили його повернутися додому з паризької еміграції. 24 липня колишній прем’єр-міністр повернувся до Афін і розпочав повернення країни до цивільної влади.
Перехід відбувся напрочуд легко. Партія Караманліса «Нова демократія» отримала перемогу на виборах у листопаді 1974 року, а через три роки повторила свій успіх. Нову конституцію схвалили в червні 1975 року, хоча опозиційні партії спочатку протестували проти розширення повноважень президента республіки (цю посаду з 1980 року обіймав сам Караманліс). Грецька внутрішня політика з несподіваною спритністю почала набувати знайомих європейських обрисів із більш-менш рівним поділом на правоцентристів («Нова демократія») та лівоцентристів («Усегрецький соціалістичний рух» під проводом сина покійного Георгіоса Папандреу Андреаса, який здобув освіту в США).
Безпроблемне повернення Греції до демократії частково було зумовлене вмінням Караманліса розривати зв’язки з власним минулим і водночас створювати враження досвідченої компетентності й тяглості. Замість відновлення свого дискредитованого «Центрального союзу» він заснував нову партію. Він скликав референдум стосовно дискредитованої монархії в грудні 1974 року, і коли 69,2% виборців проголосували за її скасування, під його керівництвом було встановлено республіку. Щоб не віддалити від себе армію, він не піддався на заклики щодо чисток у її лавах, натомість відправивши більш скомпрометованих офіцерів старших звань на ранню пенсію, а вірних — нагородивши та підвищивши[381].
Коли з монархією було покінчено, а армію знешкоджено, Караманліс мав щось зробити з незакритим кіпрським питанням. Ані він, ані його наступники не мали жодного наміру знову порушувати питання енозису, але публічно ігнорувати присутність на острові Туреччини вони теж не могли, навіть після того, як у грудні 1974 року туди повернувся Макаріос. Караманліс пішов на загалом символічний крок, що отримав широку підтримку як лівого, так і правого політичних флангів: на наступні шість років Греція вийшла з військової структури НАТО на знак протесту проти такої поведінки іншого члена Альянсу. Відносини між Грецією та Туреччиною увійшли в заморожений стан, який означився тим, що турецька меншина в односторонньому порядку проголосила в лютому 1975 року Турецьку Федеративну Державу Північного Кіпру (яку визнавала лише Туреччина), а також дипломатичними суперечками, які час від часу спалахували у зв’язку з територіальними претензіями в східній частині басейну Егейського моря.
Сам Кіпр став предметом міжнародного занепокоєння, оскільки дипломати та правники ООН змарнували десятиліття на безуспішні спроби врегулювати поділ острова. Тим часом завдяки цьому грецькі політики звільнилися від відповідальності за ситуацію на Кіпрі (хоча через
