Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Тому не дивно, що вимога реформування законів про аборти стала лейтмотивом нової жіночої політики — рідкісний випадок, коли цілі політики радикального фемінізму збігалися з потребами аполітичної пересічної жінки. У Британії, як пам’ятаємо, аборт було видалено з переліку кримінальних злочинів у 1967 році. Але в багатьох інших країнах здійснення аборту залишалося незаконним: в Італії за це карали п’ятьма роками ув’язнення. Утім, законно чи ні, аборти продовжували бути частиною життя мільйонів жінок — у крихітній Латвії у 1973 році на 34 тисячі живих новонароджених припадало 60 тисяч абортів. А там, де аборти були незаконними, жінок будь-якого віку, з будь-якого класу та з будь-якими політичними уподобаннями об’єднували пов’язані з цим ризики — як з погляду закону, так і здоров’я.
5 квітня 1971 року у французькому тижневику Le Nouvel Observateur вийшла петиція, підписана 343 жінками, які заявляли про те, що вони зробили аборт, відповідно порушивши закон, і вимагали перегляду кримінального кодексу. Підписантки були відомими особами, а деякі з них — письменниці Сімона де Бовуар та Франсуаза Саґан, акторки Катрін Денев, Жанна Моро та Марі-Франс Пізьє, юристки та політичні активістки Іветт Руді та Жизель Галімі — навіть дуже відомими. До них приєдналися не такі знані, але войовничо налаштовані активістки із феміністичних рухів, які виникли після 1968 року. Незважаючи на те, що попереднього року в злочині аборту визнали винними понад триста жінок, уряд завбачливо вирішив утримуватися від притягнення підписанток відкритого листа до відповідальності.
Петиція була ініціативою Mouvement de Libération des Femmes (Руху за звільнення жінок), заснованого попереднього року; а політичний резонанс, який викликала ця акція, надихнув Галімі та де Бовуар заснувати Choisir («Обирати») — політичну організацію, яка мала на меті покласти край забороні абортів. У січні 1973 року на пресконференції президент Франції Жорж Помпіду визнав, що французьке законодавство не встигає за змінами громадської думки. Нічого іншого йому, по суті, й не залишалося: упродовж 1972‒1973 років понад 35 тисяч французьких жінок з’їздили до Британії, щоб легально зробити аборт. Наступник Помпіду, Валері Жискар д’Естен, зобов’язав міністерку охорони здоров’я Сімону Вейль подати до парламенту оновлений законопроєкт, а 17 січня 1975 року Національна асамблея проголосувала за легалізацію абортів у Франції (упродовж перших десяти тижнів вагітності).
Жінки в усій Західній Європі уважно вивчили французький приклад. В Італії новостворений Movimento della Liberazione delle Donne Italiane (Італійський рух за звільнення жінок) об’єднав зусилля з маленькою Радикальною партією, щоб зібрати 800 тисяч підписів під петицією змінити закон про аборти, а в ході на його підтримку, яка відбулася в Римі у квітні 1976 року, взяли участь 50 тисяч жінок. Через три роки після запровадження в 1975 році давно очікуваного нового «Сімейного кодексу», який було ухвалено замість фашистського, італійський парламент 29 травня 1978 року — за три тижні після знайдення тіла Альдо Моро — легалізував аборти.
Це рішення було опосередковано підтверджене під час загальнонаціонального референдуму в травні 1981 року, коли італійські виборці відкинули як пропозицію ще більше послабити наявні обмеження щодо легальних абортів, так і спробу знову визнати аборти кримінальним злочином, запропоновану новоствореним Рухом за життя. Якщо темп реформ в Італії дещо й відставав від Британії чи Франції, то не так через опір Католицької церкви, як тому, що багато італійських феміністок мали досвід діяльності в рухах позапарламентської «автономної» лівиці (показово, що головною вимогою першого маніфесту «Жіночої боротьби» (Lotta Femminista) стала оплата хатньої праці — ритуальне поширення старого, «робітничого» уявлення про сучасне суспільство як про одну гігантську фабрику на домашню сферу). Тому їм було складно використовувати традиційні політичні інститути заради втілення своїх цілей.
В Іспанії французька стратегія була ще більшим прикладом для наслідування — особливо з огляду на сили, вивільнені після занепаду старого режиму. Перша феміністична демонстрація в Іспанії відбулася в січні 1976 року, коли від смерті Франко не минуло й двох місяців. Ще через два роки перестали вважати злочином подружню зраду, а контрацепцію легітимізували. У 1979 році тисяча жінок, зокрема знаменитості, підписали відкриту заяву, в якій оголосили себе порушницями закону через те, що зробили аборт. Це було певним нагадуванням про те, що за Франко Іспанія була одним із лідерів за кількістю нелегальних абортів у Європі: ситуацію в Іспанії можна було порівняти зі східноєвропейською, а її причинами стало таке саме авторитарне, пронаталістське засудження будь-якого способу контролю народжуваності. Навіть у постфранкістській Іспанії зберігся сильний культурний спротив реформі законодавства щодо абортів; коли парламент у травні 1985 року нарешті схвалив закон, який дозволяв аборти, дозвіл поширювався лише на випадки зґвалтування, патологій плода або ж ті, коли життя матері було під загрозою.
Разом із правом на розлучення перемога в боротьбі за право на аборт була головним досягненням жіночих політичних груп тих років. У результаті особиста ситуація мільйонів жінок неоціненно покращилася. Доступність абортів у поєднанні з ефективними та доступними протизаплідними засобами не лише покращила життєві можливості для багатьох жінок, особливо бідних, а й надала жінкам, які працювали, можливість відкладати народження першої дитини до безпрецедентно пізнього віку.
Як наслідок, дітей стало народжуватися дедалі менше. У період між 1960 та 1996 роками рівень народжуваності серед іспанських жінок упав на майже 60%; в Італії, Західній Німеччині та Нідерландах — приблизно так само. Через декілька років реформ 1970-х у Західній Європі не лишилося жодної країни, окрім Ірландії, де рівень народжуваності був достатнім, щоб замінити попереднє покоління. У Британії річні темпи народжуваності за три десятиліття, починаючи з 1960 року, скоротилися від 2,71 дитини на одну жінку до 1,84; у Франції — від 2,73 до 1,73. Заміжні жінки дедалі частіше народжували тільки одну дитину або не народжували взагалі, і якби не народження поза шлюбом, цифри були б ще нижчі: до кінця 1980-х років поза шлюбом в Австрії щорічно народжувалося 24% всіх дітей, у Великій Британії — 28%, у Франції — 29%, у Швеції — 52%.
З уповільненням економіки та зростанням емансипації жінок змінювалася і європейська демографія, і для держави добробуту в подальші роки це не провіщало нічого доброго. Однак суспільні зміни, здійснені жіночими рухами, не відобразилися в політиці. Не з’явилося жодної «жіночої партії», здатної відтягнути на себе голоси та привести своїх представників
