Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Поєднавши у своїй програмі економічний аналіз, турботу про довкілля, естетичну проблематику і просто ностальгійні настрої, CAMRA стала однією з перших з-поміж багатьох громадянських спільнот, об’єднаних навколо однієї проблеми, а також першою ластівкою нової моди на дорогу «автентику» серед заможного буржуазного середнього класу та богеми[358]. Але через дещо архаїчний характер, не кажучи вже про невідповідність між масштабом залученості її активістів та химерним предметом їхньої пристрасті, конкретно цей монотематичний рух не міг не здаватися дещо чудернацьким.
Натомість інші однопунктні політичні мережі не мали в собі нічого ані дивного, ані примхливого. Більшість із них, як-от CAMRA, складалися з представників середнього класу та обстоювали їхні інтереси. У Скандинавії на початку 1970-х виникла низка протестних партій, зокрема Фінська аграрна партія (пізніше — партія «Істинні фіни»), данська Партія прогресу під проводом Морґенса Ґліструпа та норвезька Партія прогресу, яку очолював Андерс Ланґе. Усі вони палко і на перших порах категорично обстоювали зменшення податків — назва, під якою в 1973 році була заснована норвезька партія, звучала як «Партія Андерса Ланґе за різке зменшення податків, цін та ролі держави», а програма складалася з одного аркуша, на якому повторювалися вимоги з назви.
Либонь, досвід Скандинавії усе ж таки був унікальним: ніде більше податки не були такими високими, а державні послуги такими всеосяжними, а жодна інша монотематична партія ніде більше не здобула такого успіху, як партія Ґліструпа, яка на данських загальнонаціональних виборах у 1973 році отримала 15,9% голосів. Але партії, які виступали проти податків, не були чимось новим. Вони рівнялися на Union de Défense des Commerçants et Artisans (Союз захисту торговців та ремісників) П’єра Пужада, заснований у 1953 році з метою захисту власників маленьких крамниць від податків та супермаркетів, який нетривалий час грівся у промінчиках слави після здобуття 12% голосів на виборах у Франції в 1956 році. Але рух Пужада був короткочасним. Більшість протестних партій, які виникли після 1970 року, виявилися живучими — норвезька Партія прогресу отримала свій найкращий результат (15,3%) через чверть століття, у 1997 році.
Партії, які виступали проти податків як аграрні протестні партії міжвоєнної Європи, були передусім реакційними та будували свою програму не «за», а «проти» чогось. Вони виступали проти небажаних змін і вимагали від держави насамперед ліквідації того, що здавалося їм необґрунтованим податковим навантаженням. Інші однопунктні рухи висували до держави, парламенту або державних установ більш позитивні вимоги. До проблематики, якою вони опікувалися, належали такі різнопланові питання, як реформа в’язниць і психіатричних лікарень, доступ до освіти і медичних послуг, безпечних продуктів харчування, комунальних послуг, покращення міських умов та доступ до культурних ресурсів. Усі вони були «антиконсенсусні» в тому розумінні, що відмовлялись обмежувати свою підтримку до якоїсь однієї традиційної політичної групи та були змушені розглядати інші способи заявити про свої вимоги.
Три нові політичні угруповання — жіночий рух, рух за довкілля та рух за мир — заслуговують на особливу увагу, як з огляду на масштаб, так і на тривалість їхнього впливу. З очевидних причин жіночий рух був розгалуженим і доволі широким. Окрім тих інтересів, які вони поділяли з чоловіками, жінки мали свої власні, які тільки-но починали входити до порядку денного європейської законотворчості: догляд за дітьми, рівність оплати праці, розлучення, аборти, контрацепція, домашнє насилля.
До цих питань варто додати увагу більш радикальних жіночих груп до прав гомосексуалів (та лесбійок) і дедалі більше занепокоєння феміністок щодо порнографії. Останнє питання добре ілюструє нову моральну географію політики: сексуально відверту літературу та кінематограф лише нещодавно й не повністю звільнили від контролю цензури завдяки спільним зусиллям старих лібералів і нової лівиці. Але не минуло й десяти років, як вони знову стали об’єктом критики, цього разу з боку жіночих груп та спільнот, часто під проводом коаліцій радикальних феміністок і традиційних консерваторів, які об’єднувалися навколо цього єдиного питання.
Жіночі рухи в Європі від самого початку поєднували в собі різноманітні цілі, що між собою перетиналися. У 1950 році чверть західнонімецьких заміжніх жінок ходили на роботу і заробляли гроші; станом на 1970 рік таких уже була половина; з півтора мільйона тих, хто між 1972 та 1980 роками приєднався до лав робочої сили, 1,25 мільйона були жінками. До середини 1990-х років жінки становили понад 40% усієї (офіційно зареєстрованої) робочої сили в кожній європейській країні, окрім Португалії та Італії. Багато жінок починали працювати на пів ставки або на нижчих секретарських посадах, де вони не могли претендувати на повний соціальний пакет. Гнучкість, яку надавала часткова зайнятість, влаштовувала багатьох матерів, що працювали, але у скрутних фінансових умовах сімдесятих це не могло компенсувати малі зарплати і незахищеність робочого місця. Отож рівність оплати праці та створення ясел і дитячих садків одразу ж стали головними вимогами більшості західноєвропейських жінок, які мали роботу, і відтоді продовжували тримати пальму першості.
Жінки, які працювали (і які не працювали) дедалі частіше шукали допомогу в догляді за дітьми; але це не обов’язково означало, що вони самі хотіли мати більше дітей. Насправді, коли прибуток їхніх сімей збільшився і вони стали проводити більше часу не вдома, вони хотіли б мати їх менше — чи принаймні мати в цьому питанні більше права голосу. Жінки почали вимагати доступу до інформації про протизаплідні засоби і до самих протизаплідних засобів з початку ХХ століття, але найактивніше — у межах десятиліття після того, як бебі-бум сягнув свого апогею. Французька Association Maternité (Асоціація матерів), заснована в 1956 році, вимагала права на контрацепцію. Через чотири роки її справу продовжив Mouvement Français pour le Planning Familial (Французький рух за планування родини) — зміна назв яскраво свідчила про зміну підходів.
Коли в ліберальні шістдесяті почали гучніше звучати вимоги щодо сексуальної свободи в різних її проявах, закони, які регулювали контрацепцію, майже всюди послабили (за винятком деяких країн Східної Європи на кшталт Румунії, де державні «стратегії народжуваності» й далі тримали її під забороною). До початку 1970-х контрацептиви вже були у вільному доступі по всій Західній Європі, хоча й не у віддалених сільських районах чи
