Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Тільки в Угорщині Кадар таки відповів на критику, дозволивши певною мірою справжню реформу — Новий економічний механізм, запроваджений у 1968 році. Колгоспам надали значну самостійність і не просто дозволили, а й активно заохочували підтримувати приватні земельні ділянки на стороні. Деякі монополії розпалися. Ціни на певні товари прив’язали до світового ринку й дозволили їхнє коливання через кілька обмінних курсів. Було схвалено приватну роздрібну торгівлю. Метою всіх цих заходів було не так створити дієвий гібрид двох несумісних економічних систем, як розгорнути якомога більше ринкової діяльності (а відповідно, як сподівалися реформатори, заохотити споживче процвітання), сумісної з невсипущим політичним контролем командної економічної верхівки.
З перспективи сьогодення очевидно, що реформатори брехали собі, якщо думали, що можна знайти якийсь «третій шлях» між комунізмом і капіталізмом. Але це було не через формальний прорахунок у їхньому економічному аналізі. Їхня справжня помилка полягала в напрочуд наївній інтерпретації системи, у якій вони жили. Для комуністичної верхівки важила не економіка, а політика. Неминучим підтекстом теорій економічних реформаторів було те, що центральний авторитет партії-держави послабне, якщо відновиться нормальне економічне життя. Але якби комуністичні партії-держави опинилися перед таким вибором, то завжди віддали б перевагу економічній аномалії.
Тим часом режими насамперед цікавила стабільність. Забезпечити її мали три моделі. Першу, «кадаризм», було складно перенести в інші країни, і це стало частиною власної стратегії угорського керівництва, яке прагнуло запевнити кремлівську владу в тому, що ніякої угорської «моделі» немає — лише окремі практичні відповіді на місцеві виклики. Угорська ситуація справді була унікальна: Кадар цинічно дражнив своїх спраглих до подорожей громадян поїздками на заможний Захід як винагородою за хорошу поведінку — мовчазне визнання провалів комунізму. Тепер країною керував «новий клас», як назвав його югославський дисидент Мілован Джилас у впливовому виданні 1957 року, — освічена технократія бюрократів і фахівців, які прагматично дбали лише про власні кишені та власне виживання. Справжнє звільнення неможливо було собі уявити, але й повернення до репресій було малоймовірним.
Угорщині Кадара — «найкращим баракам у таборі» — дуже заздрили, хоча спроби наслідувати її приклад були тільки епізодичні. Друга модель — Югославія Тіто — була навіть ще більш своєрідною. І не тому, що Югославії вдалося уникнути проблем своїх сусідів. Чимало економічних негараздів у радянських сателітах були знайомі й населенню Югославії: це нагадувало йому, що «підвішений» між Сходом і Заходом стан країни — це історичний випадок, а не ідеологічний вибір. Але у 1950–1960-ті роки Тіто запровадив певну децентралізацію в ухваленні рішень і дозволив експерименти з «автономією» заводів та робітників.
Ці нововведення стали наслідком як етнічних та географічних розбіжностей, так і економічною необхідністю. У федеративній державі, республіки і населення якої об’єднували тільки нещасливі та взаємно ворожі спогади, нав’язування однакових вказівок з Белграда дуже сильно нагадувало повернення до довоєнних практик. Складна топографія регіону сприяла місцевій ініціативі; а завдяки розколу зі Сталіним власна версія пролетарської диктатури Тіто вже не була змушена детально повторювати кожну помилку на шляху Радянського Союзу до промислової модерності. Саме ці міркування — а не креативний альтернативний соціалістичний проєкт, який західним шанувальникам кортіло приписати Тіто, — окреслили югославську модель.
Але Югославія все одно відрізнялася — не обов’язково більшою поблажливістю до її критиків, як Джилас та інші переконалися на власній шкурі після виявлення незгоди з доктриною Тіто[318], але більшою гнучкістю у відповідях на потреби та бажання населення загалом (не в останню чергу завдяки західній допомозі). Югославська есеїстка Дубравка Угрешич, пишучи про ностальгію за втраченою Югославію її юності, пригадує перші «справжні джинси, поліетиленові дощовики, першу нейлонову білизну… першу поїздку до Трієста». Такий перелік дешевих споживчих товарів навряд чи виринув би в пам’яті болгар чи румунів, а щодо «першої поїздки до Трієста» не могло бути й мови. Югослави не були ані заможні, ані вільні; але так само й не жили як бранці у вакуумі. «Тітоїзму» радше був притаманний деспотизм, ніж репресивність. У той час між ними існувала важлива різниця.
Третім шляхом до стабільності був «національний сталінізм». Це був варіант Албанії — закритого бідного суспільства під абсолютною владою місцевого партійного диктатора, усемогутнього параноїка. Але цю модель дедалі більше переймала й Румунія. Микита Хрущов, який відверто не любив Румунії (таке ставлення було поширене серед росіян його покоління), спробував змусити її виконувати виключно сільськогосподарську роль у міжнародному комуністичному розподілі обов’язків. Але партійна верхівка в Бухаресті не збиралася дозволяти перетворювати країну на постачальника сировини та продуктів харчування для більш заможних і розвинених комуністичних економік.
Відігравши допоміжну роль в ув’язненні та придушенні Угорського повстання, румуни забезпечили в 1958 році виведення радянських військ з території Румунії та пішли більш незалежним шляхом. За Дежа і (з 1965 року) Чаушеску Румунія ухилялася від участі в протистоянні Москви з Китаєм і навіть заборонила проводити на своїй території навчання в рамках Варшавського договору. Румунські лідери загравали з Тіто (чиї власні відносини з державами Варшавського договору були радше робочі, ніж дружні) — Деж навіть виступив перед Національною асамблеєю Югославії в 1963 році; а також підкріпили неосталіністську індустріалізацію в Румунії грошима та обладнанням, отриманим від Західної Європи. Взаємодія Румунії із Заходом дедалі зростала, тоді як торгівля з країнами Комекону падала — із 70% від загального обсягу зовнішньої торгівлі Румунії в 1960-х до 45% десять років по тому.
Ця широко проголошена стратегія «Румунія передусім» була цілком популярною всередині країни; насправді це був один із способів, у який Комуністична партія Румунії навіть замаскувала виразно нерумунське походження своєї влади під покровом націоналізму. Це розпочав Деж, а Чаушеску просто продовжив. Але за кордоном стратегія працювала ще краще. Тимчасом як Албанія, європейський замісник Китаю, викликала захоплення хіба що ностальгічних сталіністів та маоїстів-фанатиків, імідж комуністичної Румунії за кордоном був напрочуд позитивним. Просто віддалившись від Москви, бухарестські керманичі несподівано завоювали безліч прихильників на Заході. У серпні 1966 року Economist назвав Чаушеску «де Ґоллем Східної Європи».
Щодо самого де Ґолля, то під час візиту до Бухареста в травні 1968 року він зауважив, що комунізм Чаушеску не підійшов би для Заходу, але, напевно, добре пасував Румунії: «Chez vous un tel régime est utile, car il fait marcher les gens et fait avancer les choses». («Для вас такий режим корисний, він змушує людей ворушитися та рухає справу».) Поза сумнівом, де Ґолль мав
