Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Режим Гомулки дав рішучу відсіч. Страйк та подальші демонстрації були придушені дуже жорстко — настільки, що один член Політбюро та двоє впливових міністрів на знак протесту подали у відставку. Ще тридцятьох чотирьох студентів й шістьох професорів (зокрема й Колаковського) вигнали з Варшавського університету. Отож після придушення Празької весни в сусідній Чехословаччині (про ці події йтиметься далі) влада заарештувала організаторів протестів й авторів петицій проти радянського вторгнення та віддала їх під суд. Упродовж низки тривалих процесів, які відбувалися з вересня 1968 року по травень 1969 року, студенти й інші інтелектуали з Варшави, Вроцлава, Кракова та Лодзі отримали тюремні вироки від шести місяців до трьох років за «участь у підпільних організаціях», «поширення антидержавних творів» й інші злочини. Найсуворіші вироки отримали особи на кшталт Адама Міхніка, Яна Літинського та Барбари Торинчук, які також активно брали участь у перших студентських протестах.

Непропорційно велика кількість заарештованих, виключених та ув’язнених студентів і професорів у Польщі в 1967–1969 роках були євреями, і це не було збігом. Відколи Гомулка повернувся до влади в 1956 році, консервативне (неосталіністичне) крило польської Партії весь час шукало нагоди скасувати навіть ту незначну лібералізацію, яку він запровадив. Під керівництвом Мечислава Мочара, міністра внутрішніх справ, ця внутрішньопартійна опозиція об’єдналася на ґрунті антисемітизму.

Від моменту смерті Сталіна до 1967 року антисемітизму, хоч і дуже поширеному в Східній Європі та в самому Радянському Союзі, не було місця в офіційній комуністичній риториці. Після війни більшість східноєвропейських євреїв, яким вдалося вижити, виїхали на Захід або до Ізраїлю. З-поміж тих, хто вцілів, багато хто втік у часи гонінь останніх сталінських років, якщо мав таку можливість. У Польщі та (особливо) в Угорщині все ще залишалися великі єврейські спільноти; але більшість із них не були практикуючими і зазвичай навіть не вважали себе євреями. У випадку тих, хто народився після війни, вони часто навіть не знали, ким були, — їхні батьки вважали за краще про це мовчати[321].

Комуністи-євреї, яких і досі було багато, особливо в Польщі, — дехто з них обіймав партійні посади, деякі викладали в університетах або мали іншу роботу, що потребувала високої кваліфікації, — здебільшого байдуже ставилися до власного єврейського походження. Дехто з них наївно припускав, що їхню байдужість поділяють й інші поляки. Але вони були непереборною мішенню для кожного, хто хотів дістатися до влади всередині Партії та заробити собі славу на порожній демагогії[322]. Бракувало тільки нагоди, яка й трапилася після Шестиденної війни між Ізраїлем та його арабськими сусідами в червні 1967 року. Радянська підтримка арабської сторони дозволила відкрито виступити проти Ізраїлю, сіонізму та євреїв.

Отож у промові 19 червня 1967 року Гомулка, засудивши тих, хто підтримав Ізраїль у нещодавньому конфлікті, безсоромно урівняв своїх опонентів-євреїв та Єврейську державу: «Я хочу заявити, що ми не збираємося стояти на заваді в польських громадян єврейської національності, якщо вони хочуть повернутися (саме так) до Ізраїлю. Наша позиція полягає в тому, що кожен польський громадянин може мати лише одну крану — Польську Народну Республіку… Нехай усі, хто відчуває, що ці слова стосуються їх, незалежно від їхньої національності, зроблять відповідні висновки. Нам у нашій країні не потрібна п’ята колона». Означення євреїв як п’ятої колони Польщі транслювалося по радіо й на телебаченні, його почули мільйони поляків. Що це означало, ні в кого не викликало сумнівів.

Чи то Гомулка висловлював власні погляді; шукав цапів-відбувайл за політичні помилки минулого десятиліття; чи просто діяв на випередження спроб Мочара його посунути та вирішив перехитрувати своїх опонентів-сталіністів, так і залишилося таємницею. Але наслідки його рішення були надзвичайними. Польська влада вивільнила хвилю антисемітських упереджень: по всій Польщі, а особливо в партії та закладах освіти й науки. Партійні апаратники ширили чутки про те, що економічні нестачі й інші проблеми — справа рук комуністів-євреїв. Між «хорошими» комуністами, які дбали про польські національні інтереси, й іншими (тобто євреями), які насправді були віддані іншим цілям, було відкрито окреслено відмінність.

У 1968 році батьків та інших родичів заарештованих або виключених єврейських студентів звільнили з офіційних і наукових посад. Прокурори звертали особливу увагу на імена та походження студентів і професорів, які поставали перед судом; цей підхід був відомий з часу процесу Сланського й решти процесів 1950-х років, але в комуністичній Польщі таке відбувалося вперше. На піку антисемітської істерії газети визначали євреїв за критеріями, взятими безпосередньо з Нюрнберзьких законів, що, мабуть, не дивно, враховуючи наявність колишніх польських фашистів серед сталіністського крила керівної партії.

Тепер євреям пропонували виїхати з країни. Багато з них так і вчинили — за принизливих обставин і з великою шкодою для себе. Із 30 тисяч польських євреїв упродовж 1968–1969 років виїхало 20 тисяч, залишилося тільки кілька тисяч, здебільшого старі та молоді — зокрема Міхнік й інші студенти, які тепер відбували свої тюремні терміни. Від цього перевороту виграв Мочар і його прихильники, які обійняли партійні та урядові посади, звільнені їхніми попередниками-євреями. Натомість у програші, окрім польських євреїв, опинилися освітні заклади країни (які втратили багато своїх найкращих науковців і викладачів, як-от Колаковського — він не був євреєм, але був одружений із єврейкою), Гомулка, який надто пізно зрозумів, яких демонів випустив, і якого самого усунули з посади два роки по тому; та сама Польща, що знову — і на багато років — міцно утвердила свій імідж за кордоном як країна, що переслідує власну єврейську меншину.

Відносна легкість, з якою польські керманичі змогли ізолювати і знищити невдоволених студентів, була пов’язана з тим, що їм вдалося відокремити інтелектуалів та їхні скарги від решти країни — у цій стратегії антисемітизм, звичайно, зіграв їм на руку. Можливо, певна відповідальність за це лежала й на самих студентах — найактивнішими в протестах і демонстраціях, особливо у Варшавському університеті, були привілейовані сини та дочки польської комуністичної номенклатури, і їх понад усе турбували проблеми свободи слова та політичних прав. Як швидко зауважили їхні вороги-неосталіністи, варшавська дисидентська інтелігенція звертала мало уваги на проблеми робітничого населення, пов’язані з хлібом насущним. Отож польському населенню здебільшого було глибоко байдуже до переслідувань як євреїв, так і студентів, а особливо — студентів-євреїв.

Два роки по тому, у 1970 році, коли уряд підняв ціни на продукти харчування на 30%, а робітники верфі в Гданську вийшли на страйк на знак протесту, бумеранг трагічно, хоча й випадково,