Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Але замість того, щоб засудити румунських диктаторів, західні уряди всіляко їх підтримували. Після того як Румунія пішла всупереч радянському вето й офіційно визнала Західну Німеччину в січні 1967 року, відносини покращилися ще більше: приїхавши до Бухареста в серпні 1969 року, Річард Ніксон став першим президентом США, який відвідав комуністичну державу. Національний комунізм («Він, можливо, й комуняка, але він наш комуняка») спрацював на користь Чаушеску: невдовзі Румунія стала першою державою Варшавського договору, яка приєдналася до Генеральної угоди щодо тарифів і торгівлі (у 1971 році), Світового банку та Міжнародного валютного фонду (у 1972 році), отримала торговельні преференції Європейської спільноти (у 1973 році) та статус держави найбільшого сприяння ООН (у 1975 році)[319].
Західні дипломати думали, що те, що вони бачили в антиросійських диктаторах Бухареста, було зародками нового Тіто: стабільного, надійного та більш зацікавленого в місцевій владі, ніж у завоюванні світу. Принаймні в одному вони не помилялися. Тіто і Чаушеску, так само як Кадар і неосталіністська верхівка в НДР, успішно оминули підводні камені 1960-х. Кожен із них у свій власний спосіб утвердив владу та контроль над своєю країною, зберігаючи принаймні modus vivendi з Москвою. Комуністичним лідерам у Варшаві та Празі це не вдалося.
Мирне завершення польської смути в 1956 році мало свою ціну. Одночасно з послабленням режиму для католицьких закладів і письменників у часи Гомулки опозицію всередині Партії суворо придушували. Польська об’єднана робітнича партія залишалася глибоко консервативною, хоча їй і вдалося уникнути жорстоких чисток у сталінські роки. Партійна верхівка, яка боялася повторення заворушень 1956 року, сприймала кожен критичний прояв щодо своєї політики як пряму загрозу своїй владній монополії. Як наслідок, інтелектуали-«ревізіоністи» перебували в глибокому відчаї — не тільки щодо режиму загалом, а й у зв’язку з втраченою можливістю повернути в іншому напрямку, незавершеною справою Польського жовтня.
Улітку 1964 року двоє студентів-випускників Варшавського університету Яцек Куронь і Кароль Модзелевський написали наукову роботу, яка критикувала політичну й економічну систему Польської Народної Республіки. Їхня дисертація була зразково марксистською і за тональністю, і за змістом, але це не стало на заваді їхньому виключенню з партії та Союзу соціалістичної молоді, а також тому, що в офіційних колах їхню роботу розкритикували за поширення антипартійної пропаганди. У відповідь вони написали до партії відкритого листа, який подали до партійного осередку Варшавського університету в березні 1965 року. У листі автори описали бюрократичний, диктаторський режим, глухий до інтересів будь-кого, крім панівної еліти, яку він обслуговував, його бездарне керівництво бідним робітничим населенням і заборону будь-якої критики та незгоди. Єдиною надією Польщі, за висновком Куроня і Модзелевського, була справжня революція, що спиралася б на робітничі ради, свободу преси та ліквідувала б політичну поліцію.
Наступного дня після подання листа обох чоловіків заарештували й звинуватили в заклику до державного перевороту. 19 липня 1965 року їх засудили до трьох та трьох з половиною років за ґратами відповідно. Владу особливо зачепила бездоганно марксистська філософія їхньої критики, ефективне використання суспільних даних для обґрунтування мізерних економічних результатів країни та їхній заклик до робітничої революції, яка мала б повалити чинну бюрократичну диктатуру (неотроцькістський штрих, який, утім, авторам не допоміг[320]). Найголовнішою метою партії було попередити саме те поєднання інтелектуальної оцінки та пролетарських дій, до якого закликав лист Куроня — Модзелевського.
Справа Куроня — Модзелевського викликала емоційну реакцію в університеті. Таємний суд над двома студентами став сенсацією, яка спричинила вимоги не тільки випустити їх на свободу, а й опублікувати лист і дослідження, на якому він ґрунтувався. За них заступилися поважні науковці. Наступного року Лешек Колаковський, професор історії Варшавського університету, виступив перед студентами Інституту історії з нагоди десятої річниці пленарного засідання польської Партії в жовтні 1956 року. Польський жовтень був утраченою можливістю, пояснив він. Десять років по тому Польща стала країною блату, неефективності та цензури. Комуністи втратили зв’язок із країною, а репресії проти Куроня, Модзелевського й інакодумства, яке вони уособлювали, були ознакою занепаду Партії та країни.
Колаковського одразу ж виключили з Партії як «буржуазного ліберала», хоча його колеги з Варшавського університету відважно відстоювали його марксистську репутацію, яка одержала міжнародне визнання. Двадцять два провідні польські комуністичні письменники й інтелектуали написали до Центрального Комітету звернення, у якому стали на захист «товариша Колаковського» як речника «вільної та справжньої соціалістичної культури і демократії». Тоді з Партії виключили і їх. Навесні 1967 року неповороткій партійній верхівці, розлюченій критикою з боку лівиці, таки вдалося сформувати справжню інтелектуальну опозицію; а Варшавський університет став центром студентського протесту — в ім’я свободи слова та, зокрема, на захист їхніх переслідуваних викладачів.
Питання свободи слова у Варшавському університеті отримало новий поворот у січні 1968 року. З кінця листопада 1967 року університетський театр давав постановку Dziady за твором Адама Міцкевича, польського національного поета. Написана в 1832 році, але небезпечно сучасна зображенням повстанців, які боролися проти диктатури ХІХ століття, п’єса активно привертала увагу та збурювала реакцію глядачів. Наприкінці січня комуністична влада оголосила, що її треба зняти. Після останньої вистави сотні студентів пройшлися ходою до пам’ятника Міцкевичу в польській столиці, засуджуючи цензуру та вимагаючи «вільного театру». Двоє студентів, Генрик Шлайфер та Адам Міхнік, розповіли про те, що відбувалося, варшавському кореспонденту Le Monde, а його репортаж вийшов на радіо «Вільна Європа». Міхніка та його друга негайно виключили з університету.
Це спричинило хвилю студентських петицій до польського парламенту, співчутливі резолюції варшавської гілки польської Спілки письменників та промови Колаковського й інших провідних професорів і письменників на захист студентів. Один письменник публічно виступив проти комуністичної культурної політики як «диктатури німих». 8 березня студентський мітинг у Варшавському університеті проти виключення Міхніка та Шлайфера жорстоко розігнала поліція. Через три дні після цього студентські демонстрації відбулися по всій країні, а у Варшавському університеті розпочався страйк. Неосталіністські кола всередині партії почали нагнітати,
