Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки) - Іван Дерейко

Для спростування цих стереотипів істориками вже зроблені суттєві кроки, пов’язані, передусім, з дослідженням особових справ учасників місцевих формувань, що знаходяться в архівах СБУ в Україні, ФСБ в Росії, та КДБ в Білорусі. Так, предметом гарячих дискусій у західній історіографії стали праці Мартіна Діна та Френка Бушера[80], які ставлять під сумнів ідейність та добровільність цих формувань, і висловлюють твердження про випадковість підбору їхнього особового складу. В Росії кроком вперед є роботи С. Дроб’язка, І. Єрмолова, Д. Жукова та І. Ковтуна[81], які у вивченні даної тематики йдуть індуктивним шляхом, тобто від дослідження окремих підрозділів і їхнього складу до більш загальних висновків. В Україні варто відзначити праці І. Патриляка та В. Нестеренка[82]. Спогади безпосередніх учасників, що теж становлять досить цікаве джерело дослідження тематики, слід приймати до уваги з певними застереженнями, які випливають з бажання авторів виправдати себе і свою справу від неминучих закидів у здійсненні нацистських злочинів.

Тож, єдиним вирішенням проблеми мотивації українських добровольців залишається систематичне вивчення якомога більшого масиву індивідуальної інформації стосовно окремих членів українських формувань, і докладний статистичний аналіз. Дуже важливим для нас є також дослідження побутових умов та ідейних засад служби, тобто того, що пропонувало українцям німецьке командування взамін за співпрацю.

Не викликає сумніву, що перша хвиля добровольців, які перейшли на бік німецької армії зі зброєю в руках або влилися до формувань, створюваних ОУН, Бульбою-Боровцем та ветеранами Визвольних змагань, значною мірою складались з ідейних патріотів і націоналістів, чи, принаймні, людей, які мали підстави ненавидіти радянську систему з тих чи інших причин. Матеріальних переваг створення українських частин не давало, адже у перший час працівникам Народної міліції за службу лише записували трудодні. Більше того, українська поліція в Києві в жовтні-листопаді 1941 року практично голодувала. Кар’єрних перспектив, особливо з початком німецьких репресій щодо командного складу самоутворених підрозділів, також бути не могло. Лише тоді, до кінця грудня 1941, українські формування були такими, якими їх зображала радянська пропаганда — тобто складались з націоналістів, розкуркулених та репресованих, тих, хто «люто ненавидів владу робітників і селян». Щоправда, одне з основних тверджень комуністичної історіографії про те, що до складу колаборантів входила значна кількість кримінальних злочинців, так ніколи і не справдилося.

Для прикладу, нами було зібрано детальну інформацію про 33-ох добровольців, що вступили на початку грудня 1941 року до Української Козацької сотні в місті Золотоноша. Сотня була створена членом ОУН-Б без участі жодних німецьких чинників, тобто тиску з боку окупантів у даному випадку не було. Присягу козаки складали на вірність Україні під синьо-жовтим прапором. Основна маса добровольців (21 особа) це чоловіки віком від 25 до 40 років, 10 козаків — молодь віком від 15 до 25 років. Сепред них 2 — учасники Визвольних змагань 1917-22 рр., 5 — з сімей розкуркулених чи репресованих, один повернувся із заслання, а ще 1 вісімнадцятирічний юнак був засуджений за хуліганство. 8 козаків — колишні вояки ЧА (5 офіцерів, старшина, фельдшер і 2 рядових), з них 7 відпущені з німецьких таборів, і 1 дезертир. Троє перейшли в сотню з допоміжної поліції. Двоє добровольців — колишні вчителі місцевої школи, один — колишній голова райради Осоавіахіму, ще один — студент 4 курсу Київського університету. Всі козаки — українці, жодного комуніста, комсомольця чи працівника НКВС серед них немає[83].

Таким чином, близько третини розглянутої нами групи складають дорослі люди з певним життєвим досвідом, налаштовані відверто антибільшовицьки. Ще восьмеро козаків займали більш чи менш вагомі посади в радянській армії та громадських установах, що не завадило їм відразу ж вступити до українського формування. Вони, як і решта, зробили це, не маючи особистих рахунків з попереднім режимом, і не отримуючи жодних соціальних чи матеріальних переваг, а навпаки, наражаючись на репресії з боку як нацистів, так і комуністів. Зрештою, п’ятеро керівників сотні були по черзі розстріляні німцями за націоналізм протягом грудня 1941 — квітня 1942 рр., половина, щоб уникнути переслідувань, відгукнулись на пропозицію відправки на фронт, а ті, що залишились, в складі роти «гіва» були влиті до німецького охоронного батальйону.

Коло осіб, що вступали до місцевих формувань Вермахту і допоміжних служб після 1942 року, відчутно відрізнялось від націоналістичних формувань «першої хвилі». Для ознайомлення з їхнім особовим складом нами було зібрано інформацію про 129 добровольців різних частин і підрозділів, дислокованих в РКУ. Персональні дані виявлено у досліджених 177-ми архівно-кримінальних справах, що зберігаються в ГДА СБУ. Свого часу вони були перевірені слідчими НКВД — КГБ та прокуратури, тому є максимально достовірними із доступних.

Перша група складається з українців та інших жителів республіки, які служили у фронтових, охоронних та допоміжних частинах Вермахту та військ СС. Майже половина з них (64 з 129) — це молоді чоловіки 1918–1923 років народження, переважно новобранці і резервісти, покликані до ЧА під час мобілізації 1941 року. 43 добровольці — 1901–1915