Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки) - Іван Дерейко

Але офіційні дозволи лише апостеріорі затверджували і обмежували кількість східних добровольців у діючій армії. Реальна ситуація змушувала фронтових командирів заповнювати ними нестачу кадрів незалежно від розпоряджень згори, в результаті чого на весну 1942 року загальна чисельність «гіві» сягала 320 тисяч чоловік. У найактивніше задіяних на фронті з’єднаннях вони складали до чверті всіх вояків. Найкраще це прослідковується у 6 армії, в якій на листопад 1942 року чисельність формувань «гіві» і «гіва» сягнула чверті всього особового складу і становила 51 780 чоловік[67].

Не менш цікавим був вигляд і інших армій групи «Південь» (в 1942 році — гр. а. «А» в Криму, «Б» на Кавказі, «Дон» під Сталінградом). Так, наприклад, на кінець 1942 року штат штабу 2 польової армії (гр. а. «Б») нараховував всього близько двохсот чоловік, з яких 15 чоловік складали взвод охорони під командуванням українця Володимира Селезньова, 13 чоловік — «гіві», і ще 47 чоловік — вільнонаймані місцеві жителі, працювали на допоміжних роботах. Тобто, більше третини рядових працівників німецького армійського штабу (75 з 200) становили українці і росіяни[68].

Основним полем діяльності «гіві» була служба у підрозділах забезпечення Вермахту. Спочатку ними, згідно цитованого наказу, тільки компенсували нестачу кадрів, але вже з початку 1942 року в групі армій «Південь» почалось створення тилових формувань з добровольців, в тому числі й української національності. Проте, національний склад допоміжних частин був, напевно, останнім питанням, яке цікавило командирів фронтових з’єднань. Навпаки, з виявленням симпатій Гітлера до тюркських народів СРСР і козаків, більшість українських частин і підрозділів перейменовуються у Східні (Ost aбo Ostvolkische) чи козацькі (Коsaken).

Причини надання Гітлером офіційного дозволу на створення тюркських та козацьких національних легіонів у Вермахті, паралельно із забороною аналогічних українських та російських формацій, полягали, знову ж таки, в царині геополітики, і мали невеликий зв’язок з реальністю. Фюрер вважав за потрібне створити в майбутньому мережу квазідержав із неслов’янських народів, які були б противагою слов’янам у регіоні. Козаки в цьому списку опинились тому, що їх оголосили специфічним германським кочовим народом, нащадком готів. Слов’янам же, яких в майбутньому чекала доля «європейських негрів», жодних обіцянок національного добробуту не слід було давати, мало того, їхню колонізацію, включно з «позбавленням біологічної сили», потрібно було починати негайно. І це незважаючи на крайню потребу Райху у співпраці окупованого слов’янського населення з німецькими органами влади як в економічній, так і у військовій галузях.

Перші табори підготовки східних легіонів виникли власне в Україні, на території РКУ. Це були легіонові табори (Legionslager) в Житомирі, Бердичеві, Проскурові, Заславі, та козацький табір в Шепетівці. Вони займались підготовкою і створенням підрозділів та частин, які переходили в підпорядкування командувача Вермахту в Україні і фронтових з’єднань, передусім для виконання окупаційних функцій. Це цілком відповідало типовому імперському принципу «поділяй і владарюй»: вже на початок 1943 року більшість східних частин, які виконували окупаційні функції в Україні, становили саме тюркські, кавказькі та козацькі легіони.

У результаті, на час відступу німецьких військ з центральної України в листопаді 1943 року, під командуванням ВБУ та груп армій «Південь» і «А» перебували 1 полк, 47 батальйонів, 146 рот із добровольців з СРСР, з них тільки 8 батальйонів і 16 рот носили назву українських, та ще 5 батальйонів і 55 рот були «східними». Решту, тобто переважну більшість, складали туркестанські, азербайджанські, грузинські, північнокавказькі, калмицькі та козацькі частини та підрозділи[69].

В певному, вузько колоніальному сенсі, ця політика себе виправдовувала, але не в плані замирення окупованих територій, а виключно для нацьковування одного народу на інший. Власне «туркестанські», козацькі і мадярські частини стали першими противниками українського повстанського руху. Так 2-й Донський козацький полк в складі 10 сотень, сформований у Шепетівці в серпні 1942 року, вже з осені цього ж року почав бойові дії проти Поліської січі, виконуючи окупаційні функції в районі Сарн, Олевська і Костополя. Не можна сказати, що козаки робили це з великим ентузіазмом, але антагонізм між ними, чужинцями, що виконували роль окупантів, і місцевими жителями був дуже великим. Так, в селі Майків Рівненської області групі з 12 вояків довелося вступити в «бій з місцевими жителями», які не хотіли віддавати свою худобу. Скільки при цьому було вбито беззбройних селян невідомо, але четверо козаків були за це нагороджені німецьким командуванням. Такі випадки призвели до поглиблення прірви між росіянами-добровольцями і місцевими українцями. Українська поліція, інфільтрована бандерівцями, без вагань розстрілювала дезертирів з полку, включно з офіцерами (командир 8-ї сотні Агєєв, колишній політрук РСЧА), хоча їх потрібно було відправляти до штрафних таборів. А бульбівці, які в даному випадку виступали виразниками настроїв населення, взагалі влаштовували показові страти полонених козаків, відрубуючи їм голови сокирами[70].

У самому полку теж служило немало добровольців української національності. Так, наприклад, при знищенні групи вояків штабного караулу полку, бульбівці відпустили фельдшера Ярошенка, який виявився українцем. Серед командирів сотень були осавул Петро Романчук (кол. капітан РСЧА) та старший лейтенант Василь Калюжний (кол. секретар райкому ЛКСМУ). Вочевидь, саме через наявність значної кількості українців, у лютому 1943 р. стався наймасовіший випадок організованої втечі: 200 козаків разом з 40 місцевими поліцаями перейшли до повстанців[71].

В результаті, на листопад 1943 року полк повністю розклався, дезертирство стало масовим явищем. Коли в грудні 1943 року його вивели в Кам’янець-Подільський, де переформовували у 570-й батальйон,