Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки) - Іван Дерейко
Починаючи з 1943 року пропагандисти РОА при вербуванні українців до своїх лав теж стали оперувати поняттям «Самостійна Україна». Надання самостійності, так само як і землі та волі, вже твердо обіцяли після перемоги над більшовизмом, закликаючи в даний момент зімкнути ряди і не вносити розбрату в «загальноросійську» справу. Такою, власне, була позиція нового куратора східних добровольців Генріха Гіммлера. Попри несумісність ідеї загальноросійської Визвольної Армії і боротьби за незалежність колоній Москви, ці речі змішувались в одне ціле, передусім через невизначеність основних напрямків східної політики Райху, яку довелося швидко змінювати під тиском обставин. В результаті, внаслідок впливу нацистської, власівської, радянської та націоналістичної агітації, ідейні засади, що керували діями добровольців ставали доволі химерними.
Так, групу «гіва-манів» 8-ї охоронної роти, які в листопаді 1943 року оборонялись на правому березі Дніпра поряд з німецькими частинами, відвідав пропагандист УВВ, який розповів, що Гітлер пообіцяв надати незалежність Україні після перемоги, якщо українці докладуть всіх своїх сил до боротьби з більшовизмом. Після цих відвідин поповзли чутки, що це був «українець Бандера», якому нацистський фюрер вже давно обіцяв надати незалежність Україні, але «Гітлер обдурив і своїх зобов’язань не виконав». Тому «… Бандера розпустив створені ним військові формування з тим, щоб його люди переходили на територію росіян і чекали його сигналу до боротьби за Самостійну Україну». В результаті, добровольці вирішили перейти на бік РСЧА, але домовились — якщо їм там служити не сподобається, то всім разом втекти, «ховатись в лісах на Україні, знайти там людей від Бандери, і… чекати сигналу для боротьби з росіянами за Самостійну Україну». В результаті, трьом «гіва-манам» вдалося, приховавши службу у німців, потрапити до РСЧА, звідки двоє дезертирували в квітні 1944 року. Третій, юнак 1926 року народження, був направлений на службу у тиловий підрозділ під Ленінград, де зіткнувся з дідівщиною, притаманною нефронтовим частинам радянської армії вже тоді. Проте спроби познущатися з цього «духа», фронтовика, нагородженого в листопаді 1943 року німецьким Штурмовим знаком (Sturmabzeichen) за участь у контратаках, закінчились трагічно. 7 травня 1944 року колишній «гіва-ман» за допомогою сокири і відібраного у старшини ППШ вбив 10 червоноармійців зі свого підрозділу, за що два місяці пізніше був розстріляний[94].
Всі добровольці складали присягу на вірність Адольфу Гітлеру, в тій чи іншій формі. Іноді церемонія складання присяги підмінювалась простою підпискою, але в будь-якому випадку в юридичному плані доброволець потрапляв під закони того роду військ, куди потрапляв, а його втеча розцінювалась, як дезертирство. Порушення, здійснені добровольцем Вермахту, згідно наказу ОКВ № 2022/41 від 9 вересня 1941 року, карались згідно рішення командира частини або військово-польового суду. Поширеними покараннями за незначні порушення були наряди поза чергою або гауптвахта. Так, 15 діб гауптвахти отримав «гіва-ман» Федір Шипота з 4 роти 556 батальйону, за побиття німецького обер-єфрейтора, що надуживав службовим становищем. Найважчими покараннями — за невиконання бойового наказу або дезертирство — було ув’язнення в концтаборі або розстріл. Справи порушників, зайнятих на господарчих роботах, які не складали присяги, міг вирішувати цивільний суд. Розшуком дезертирів і ворожих агентів з-посеред добровольців займались відділення Абверу в РКУ (Abwehrstelle Ukraine) армійська контррозвідка (відділи 1-Ц штабу частини і штабу ВБУ), польова жандармерія, ГФП та СД.
Для підняття бойового духу добровольчих формувань у німецьких збройних силах, як і в будь-яких інших, використовувалась система нагород за віддану службу. Основною нагородою для українських вояків стала запроваджена 14 липня 1942 року «Відзнака за хоробрість для службовців східних народів» (Tapferkeits-Auszeichnung fur Angehorige der Ostvolker) з мечами. Відзнака існувала у двох класах і п’яти ступенях (1-го класу «в золоті» і «в сріблі», та 2-го класу «в золоті», «в сріблі» і «в бронзі»). Нагорода видавалась виключно тим добровольцям, що відзначились на полі бою. Так, наприклад, шуцмана Миколу Наконечного було нагороджено за здобуття ворожого кулемета[95], а капітана Івана Зарічанського — за здобуття 45-мм гармати разом з конем[96]. Нагородження вищим ступенем зазвичай відбувалось після триразового отримання нижчого. В деяких частинах, що були найактивніше задіяні у антипартизанських операціях, нагородження 2-м класом відбувалося не тільки за конкретні дії, а й за кількість «акцій», в яких брав участь вояк. Так, у 115 шуцбатальйоні бронзову Відзнаку видавали за 60 бойових виїздів, срібну — за 90.
Для нагородження за досягнення у невійськових галузях було запроваджено «Відзнаку за заслуги» (Verdienst-Auszeichnung) без мечів, у тих же класах і ступенях, що й «За хоробрість». Шуцмани та добровольці Вермахту могли нагороджуватись нею за успіхи в навчанні, тривалий час служби і т. п. Її ж видавали за заслуги і цивільним працівникам окупаційних органів. Наприклад, було нагороджено київського бургомістра Форостівського, вінницького бургомістра Севастьянова, а також 17 житомирських робітників («за врятування цінного майна перед більшовиками»). Для більшого ефекту, нагорода, зазвичай, супроводжувалася грошовими або майновими подарунками.
Зафіксовані також випадки нагородження українських вояків німецькими орденами і медалями. Згідно наказу ОКВ від 28 січня 1944 року, нагородження представника «східних народів» Залізним хрестом 2-го класу вимагало попереднього нагородження Відзнакою за хоробрість 2-го класу «в сріблі», а нагородження Залізним хрестом 1-го класу — Відзнакою 1-го класу «в сріблі». Так, Залізними хрестами і, одночасно, Відзнаками за хоробрість, в березні 1945 року було нагороджено 6 українців, вояків 104-ї фронтової розвідувальної групи (Frontaufklarungsgruppe-104) 4-ї танкової армії Вермахту за успішний рейд по тилах 3-го Українського фронту РСЧА. Були й винятки, коли за особливі заслуги українців нагороджували німецькими орденами за нормами, прийнятими у Вермахті для громадян Райху.