Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки) - Іван Дерейко
Тобто, з кінця 1941 року селяни опинились в тому ж становищі, в якому були і за попереднього режиму — позбавлені приватної власності і змушені працювати у державних господарствах. Різниця полягала в тому, що заробітну платню їм почали виплачувати не зерном, як це було в колгоспах, а знеціненою окупаційною валютою (100–200 крб.). Для порівняння, німці, зайняті у цивільній адміністрації, отримували від 1200 до 4200 карбованців, плюс продовольчі пайки та пільги. Це все компенсувалось лише дрібними крадіжками продуктів власної праці у «громгоспах», що були традиційними і за колгоспної системи, а також дозволом окупантів на ведення присадибного господарства.
Ухилятися від роботи за мізерну платню було неможливо. Праця, як і в СРСР, була обов’язковою. Починаючи з 21 листопада 1941 року, всі безробітні повинні були реєструватись на біржі праці, звідки їх відправляли на будь-які роботи, часто не враховуючи довоєнної спеціальності. Карою за ухиляння від пропонованої праці були ув’язнення, штрафи, примусові робочі табори, а з 1942 року — мобілізація на роботу в Німеччину. Умови ж, в які потрапляли остарбайтери, були ще гіршими. Офіційно східні робітники в Німеччині мали отримувати до 75 марок на місяць, плюс безкоштовне утримання. Реально ж, українці часто працювали майже безплатно, одержуючи від 3 до 20 РМ на місяць, чого в Німеччині не вистачало навіть на найнеобхідніші речі. Робочий день становив до 12 годин, харчування здебільшого було незадовільне, а жили робітники в огороджених колючим дротом таборах. Справа дійшла до того, що навіть працівники СД Харкова у своєму місячному звіті від 25 серпня 1942 року рекомендували «відповідальним інстанціям» заборонити бити остарбайтерів і утримувати їх за колючим дротом, а також забезпечити їм і їхнім сім’ям відповідну матеріальну компенсацію[86].
Німецькі армія і поліція, навпаки, надавали своїм працівникам пристойну зарплатню, харчі, та виявляли більшу турботу про соціальне забезпечення як самих добровольців, так і їхніх сімей. У цих умовах значна кількість українців досить невимушено обрала шлях збройного співробітництва з окупантами під тиском виключно економічних обставин.
При наборі військовополонених до німецьких формувань неухильно зберігався ритуал «добровільності» вступу. Це здебільшого відбувалось у такий спосіб. До табору прибувала група німецьких чи українських офіцерів, які займались формуванням частини. Вони, за допомогою коменданта або просто викликаючи за списком, відбирали червоноармійців-українців. Останнім тут же пропонували вступати до української добровольчої частини («шума», СД, УВВ, РОА, «гіва», Східних військ), де вони отримають повне забезпечення і зможуть «зі зброєю в руках боротись за щасливе майбутнє свого народу у Новій Європі». Охочим пропонували зробити крок вперед, що робила переважна більшість. Якщо в таборі умови існування були важкими, а це можна сказати про більшість німецьких таборів у 1941–42 роках, то «в українці» записувались всі — росіяни, білоруси, євреї, південноукраїнські болгари, кримські греки, і навіть кавказці. Коли ж в таборі проводився набір до російської чи козацької частини, то так само всі, включно з українцями, записувались «в росіяни». Особливо багатонаціональним був козацький «легіонний табір» (Legionslager) в Шепетівці.
Робочі батальйони формувалися ще простіше — з військовополонених, незалежно від їхньої згоди, створювали робочу колону, членам якої через певний час пропонували скласти присягу і стати повноправними солдатами Вермахту, з нормальним харчуванням, зарплатою і пільгами. Тобто, у військовополонених вибору практично не було, адже перед ними, здебільшого, стояли два варіанти — перспектива виживання на службі нацистів або голоду і смерті у таборах.
Питання порушення присяги у даній ситуації теж не є зовсім однозначним. Проблема полягає у вроджених вадах самої більшовицької системи. Така необхідна складова вірності солдатському обов’язку, як довіра підлеглих до керівництва і навпаки, у радянській армії була фактично відсутня. Творець РСЧА Лев Троцький з самого початку визначив основний засіб стимулювання червоноармійців до дії: «Солдати повинні бути поставлені між неминучою смертю в тилу і можливою смертю на фронті». Це, зокрема, дало підстави російському історику Ігорю Бунічу оцінювати катастрофу 1941 року як повстання армії проти більшовицького режиму[87]. Радянський генерал-лейтенант Михайло Лукін висловився обережніше, і, вочевидь, об’єктивніше. На допиті у таборі військовополонених він заявив, що давши радянському народу хоча б якусь надію на кращу альтернативу, німці могли б на нього повністю покластися у боротьбі проти більшовизму. Разом з тим, очікувати від громадян СРСР стихійного повстання чи самостійних дій не було підстав[88].
Перші добровільні помічники («гіві»), яких залишали для господарських робіт при фронтових частинах німецької армії, не отримували жодної платні. Встановленого пайка теж не було, харчі та тютюн за залишковим принципом приносили з кухні солдати, призначені наглядати за «помічниками». На кінець 1941 року, зі збільшенням маси добровольців та зі створенням перших охоронних команд з військовополонених, озброєні «гіві» почали отримувати певну платню, зазвичай від 13 до 17 райхсмарок. Їм присвоїли своєрідні звання, на зразок «стрілець («гіві»)» (Schutze (Hiwi)). У першій половині 1942 року платню почали збільшувати до 18–24 марок, а продуктовий пайок зрівняли з пайком німецького солдата[89].
Нарешті, згідно із серією наказів ОКВ та командування окремих з’єднань Вермахту, на середину 1942 року схема забезпечення «гіві» стабілізувалась у вигляді трьох категорій оплати (додаток 6 до наказу ОКХ № 8000/42). Перша, найчисельніша категорія «добровільних помічників», які відслужили
