Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки) - Іван Дерейко

Відомі також випадки творення батальйонів «гіва», які, здебільшого, були не постійними частинами, а перехідним етапом перед їх переформуванням у більш боєздатні частини. Так, в травні 1942 року з випуску Печерської школи «гіва» було створено два українські охоронні батальйони № 17 і 18. Батальйони були організовані у великому поспіху, і були дуже слабо підготовані, бо добровольці встигли провчитись у школі лише тиждень. Більшість вояків становили юнаки, що не служили в армії (наймолодшим виповнилось тільки по 14 років), мобілізовані місцевими комендатурами по селах Київської області. В кінці травня обидві частини, які нараховували менш ніж по двісті чоловік кожна, були переведені в розпорядження керівника СС і поліції міста Сталіно. Там їх було перетворено на 157-й і 158-й батальйони шуцманшафту, і дислоковано в самому Сталіно (157-й), і в Макіївці (158-й)[63].

Ще один батальйон «гіва» в липні 1942 року було організовано армійським тиловим командуванням в «Остланді», з українських військовополонених із таборів у Вільно і Мінську. Вербування добровольців відбувалось під егідою створення українського робочого батальйону, вояки якого матимуть одинакові права і забезпечення з німецькими солдатами. Добровольців, загальною кількістю близько 1000 чоловік, переправили до Макіївського району Сталінської області, де після двомісячного навчання у вересні 1942 року їх було приведено до присяги і озброєно. Батальйон охороняв аеродром в Сталіно і стояв гарнізонами по селах довкола Макіївки. Проіснував він менше року, і вже в квітні 1943 року був влитий до 454-го східного батальйону 454-ї охоронної дивізії[64].

Точно підрахувати чисельність «гіва-манів» в РКУ дуже важко, якщо взагалі можливо. Більшість з них були включені в німецькі охоронні частини, зокрема — щоб приховати їх кількість від власного командування, адже за нормами Вермахту чисельність добровольців не пвинна була перевищувати 10 % загального складу. Окремих українських рот в німецьких охоронних батальйонах навесні 1942 року було 4 (номери з 1 по 4), потім дві (2 і 3) були розформовані, і розподілені по різних частинах, а ще дві були створені. Тож на листопад цього ж року їх знову стало 4 (1, 2, 5, 6), і вони входили до складу німецьких охоронних батальйонів № 571 і 122-B. А більшість «гіва-манів» входили в склад змішаних українсько-німецьких рот. Наприклад, 8-ма охоронна рота 177 полку Вермахту на червень 1943 включала 60 німців і 70 українців (випускників школи «гіва» на Святошині). Аналогічну пропорцію можна спостерегти і в інших досліджених підрозділах, наприклад в 4-й та 5-й ротах 556-го батальйону. В середньому по 213-й охоронній дивізії, дислокованій в РКУ протягом всього періоду окупації, згідно з доповіддю командира одного з полків співвідношення українців та німців становило ½[65]. На жаль, документальні свідчення щодо дійсного національного складу охоронних частин Вермахту в РКУ доступні далеко не завжди. Тож, ґрунтуючись на згаданій пропорції, темпах підготовки охоронців та даних про рівень дезертирства серед них (із пошукових листів), ми можемо лише припустити, що загальна кількість «гіва-манів» на середину 1943 року коливалась в межах 15–20 тисяч чоловік.

Основну масу добровольців у допоміжних підрозділах фронтових частинах і в зоні армійського командування складали т. зв. «гіві» (Hiwi, від Hilfswilligen — добровільні помічники). Так називали, передусім, вояків РСЧА, залишених при частинах для виконання господарчих та інших допоміжних функцій, тоді як німецьких службовців тилових установ переводили у бойові підрозділи.

Це, знову ж таки, було викликано відсутністю резервів і неможливістю своєчасного поповнення втрат. Німецькі піхотні дивізії Східного фронту на 6 листопада 1941 року містили в середньому 65 % штатної кількості вояків, а танкові — 35 %. Незважаючи на всі заходи армії резерву по перерозподілу наявних сил для поповнення фронтових частин, некомплект діючої армії на кінець листопада 1942 року становив 320 тис. чол. Здійснювати ротацію і повноцінне відновлення з’єднань, що зазнали втрат, нацистське керівництво не могло, тому ці дивізії вимушено поповнювали свої ряди перебіжчиками і військовополоненими.

Введення «гіві» у офіційний штат дивізій не могло бути здійснене без волі фюрера, тому постійно гальмувалось. Тільки у 1942 році їх «помітило» командування, і в наказі ОКГ № 8000/42 спробувало якось врегулювати правила і розміри набору «допоміжних сил із землеробського населення на Сході». Цей наказ, що видавався із врахуванням реального становища, по суті ні до чого не зобов’язував, а тільки нарешті надавав становищу добровольців певної легітимності. Так, наприклад, контингент, з якого мав здійснюватись набір волонтерів, складався з жителів окупованих областей, людей, що перебували на окупованих територіях, але не були місцевими жителями, і відпущених військовополонених, незалежно від того, звідки вони походять. Одним словом, добровольцем міг стати будь-хто.

Найбільший інтерес представляє розділ 5 даного наказу. В ньому було офіційно затверджено назву «гіві», яка вже рік вживалась у військах. Але щодо кількості добровольців в частинах, наказ знову нікого ні в чому не обмежував. Тобто, з одного боку, за рахунок «гіві» можна було тільки заповнити нестачу штатних одиниць у частинах, і при цьому їх кількість не мала перевищувати 10 % загального складу. А з іншого боку, «за наявності особливих обставин», число добровольців можна було збільшувати до яких завгодно розмірів, лише повідомивши про це верховне командування. Крім цього, наказ закликав до пильності в стосунку до добровольців, і встановлював норми забезпечення «гіві» на рівні з німецькими вояками. Це не стосувалось тільки уніформи, яка могла видаватись, а могла і не видаватись, та мила, яким забезпечували тільки за умови його наявності[66].

Цей наказ знайшов відображення у офіційному штаті дивізії Вермахту зразка 1942 року, де тільки у службах постачання було передбачено можливість приймати 700 добровольців. А з жовтня 1943 року офіційна кількість «добровільних помічників» у підрозділах постачання зросла до 2005 чоловік. У фронтових частинах затверджена назва добровольців («гіві») витіснила попередні варіанти їх найменування, проте в