Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки) - Іван Дерейко

В грудні 1942 року військовополонених відправили в Німеччину, в табір Гаммерштайн, а шуцкоманду розбили на взводи по 30 чоловік. Взводи були розіслані на охорону інших груп примусових робітників на різні окуповані Німеччиною території, а також в Фінляндію[76]. Нами не знайдено жодних інших свідчень створення українських збройних формувань в рамках ОТ, попри те, що німецький персонал організації нерідко залучався до здійснення окупаційних заходів, перш за все вилучень продуктів у населення, і вів при цьому численні бої з українськими та радянськими партизанами. Тому не виключено, що створення шуцкоманди в Петрівці було лише вдалим експериментом, або ж експромтом, який більше не повторювався.

В складі транспортних груп ОТ і армійських допоміжних служб діяли роти НСКК. У РКУ їх було як мінімум три. Рота № 36, розбита на окремі транспортні взводи, діяла в Південній Україні в складі ОТ, і базувалася в Миколаєві. Рота № 308 базувалась в Ковелі, і була в розпорядженні місцевого командування Вермахту. У Сталіно, де дислокувалася ще одна рота НСКК, відсутність охоронних частин змусила німецьке командування піти на неординарний крок. Цей транспортний підрозділ було переформовано у поліцейську роту (NSKK-Polizei-Kompanie), і підпорядковано окружному ССПФ бригадефюреру Дерінгу.

Ну і звичайно, в цих нечисленних партійно-транспортних підрозділах теж працювали українці. Це були індивідуально найняті шофери, техніки, обслуговуючий персонал, яким надавали статус «гіві». Їх набирали з військовополонених та місцевого населення, а з жовтня 1942 року — зі школи шоферів, організованої в Харкові при 994-му транспортному полку Вермахту. За час свого існування школа підготувала близько 1000–1200 українських шоферів для німецької армії і НСКК. Добровольці перебували на умовах утримання німецьких солдатів у всьому (включно з наданням матеріальної допомоги сім’ї), крім зарплатні, яка становила всього 12 РМ на місяць[77].

Ще однією допоміжною організацією РКУ, що містила значну кількість українців, була т. зв. «промислова служба України», або УВД (Werkdienst Ukraine, UWD). Згідно із задумом, вона повинна була займатись відновленням української промисловості на благо Райху, але, відповідно до обставин, її діяльність звелась до евакуації в Німеччину захоплених стратегічних ресурсів, та виконання допоміжних робіт для Вермахту чи місцевої влади. Керівником організації, структурованої за військовим зразком, був генерал-інспектор Альфред Фідлер, а підпорядковувалась вона райхскомісару Коху і міністерству озброєнь.

Основні структурні одиниці УВД, 8 робочих рот і 3 транспортні колони на кінній тязі, були створені навесні 1942 року з особового складу розформованих рівненських та луцького українських куренів. Роти нараховували по 70–120 чоловік під керівництвом німецьких офіцерів та українських підофіцерів (труппенфюрерів та обертруппенфюрерів). Рядові (УВД-мани) отримували по 24, туппенфюрери — 36, обертруппенфюрери — 45 РМ на місяць. Усім українцям видали напіввійськову уніформу і робочий одяг, а також поставили на повне харчове забезпечення. Носіння національних відзнак було заборонене. Робітники жили і працювали без охорони, але для виходу з розміщення частини потрібен був письмовий дозвіл командира.

Через те, що з УВД продовжували дезертирувати колишні добровольці націоналістичних формувань, всі роти вже до зими 1942 року перекинули на Східну Україну, де, шляхом мобілізації місцевої молоді, довели чисельність особового складу кожної до 170–200 чоловік. Протягом 1943 року роти дислокувались в Києві, Миколаєві, Нікополі, Запоріжжі, Каменському, Дніпропетровську, Новомосковську та Павлограді, окремі групи виїжджали в Умань, Полтаву та Кіровоград. Всі вони займались в основному збором та вивезенням металів і заводського устаткування до Німеччини, та іноді виконували замовлення військових властей на перешивку колій, ремонт залізниць та будівництво мостів. До військових дій чи виконання окупаційних функцій УВД-мани не застосовувались, і зброї не мали.

Проте, незважаючи на цивільний характер організації, конфлікти виникали і тут. Так, наприклад, 29 серпня 1943 року групою з чотирьох працівників на чолі з труппенфюрером Рохнянським було вбито веркдінстляйтера УВД в Умані Ганса Шенка. Українці, забравши особисту зброю вбитого, зникли на службовій машині в невідомому напрямку. Слідством, проведеним службовцем місцевого СД унтерштурмфюрером Брюннертом, було встановлено, що причиною ексцесу стала поведінка самого Шенка. Він систематично бив своїх підлеглих, погрожував їм зброєю, і переслідував за спроби подати скарги керівництву на таке поводження. 16 українських працівників, які були в момент убивства в приміщенні уманського УВД, не звернули увагу на стрілянину, що почалась в кабінеті Шенка, тому що останній неодноразово стріляв по своєму шоферу Володимиру Стрільченку. Він ставив водія до стіни, і стріляв довкола нього, імітуючи розстріл. Незважаючи на залучення місцевої жандармерії, ані четверо втікачів, ані викрадений автомобіль так і не були знайдені[78].

Поступово УВД набула зовнішньої схожості з німецькою службою трудової повинності (Reichsarbeitsdienst, RAD). З’явились спільні з РАД ритуали (марші з піснями про працю, муштра та фізичні вправи з лопатою) та ідеологія. Тільки на відміну від піврічної служби в РАД, УВД-мани підписували зобов’язання «працювати на благо Нової Європи і свого народу» протягом 12 років. Загальна кількість українських працівників організації на кінець 1943 року сягала 1500 чоловік[79].

Таким чином, місцеве населення та військовополонені широко залучались до здійснення допоміжних функцій для німецької армії в складі різноманітних служб забезпечення, як загальноімперських, так і створених на місці. Вони використовувались для виконання різноманітних робіт, і лише зрідка, через нестачу німецького персоналу, могли притягуватись до охоронної служби із зброєю в руках.

Питання мотивації українських добровольців у німецьких збройних силах досі залишається невирішеним, попри певні наробки вітчизняних і зарубіжних істориків у висвітленні даного питання. Поширеними залишаються типові узагальнення. На Заході таким