Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки) - Іван Дерейко
Надання мила та службового одягу була необов’язковою, і залишалась на розгляд командирів частин. Це зумовило вкрай неоднорідний вигляд волонтерів, які за цим же наказом становили до 10 % всієї німецької армії на Сході. Неодмінною деталлю залишалась лише біла пов’язка на лівому рукаві з написом «На службі німецького Вермахту». Для українських добровольців у фронтових з’єднаннях іноді допускалось носіння синьо-жовтих пов’язок, тоді як командування тилових частин, що безпосередньо стикалось з українським підпільним і повстанським рухом, заборонило це ще у жовтні 1941 року. Пільги для сімей «гіві» встановлені не були. Тільки з 1 червня 1943 року українці, як вояки Східних військ, отримали таке ж матеріальне забезпечення для сімей, як і німецькі солдати[91].
Дещо іншим було ставлення до солдатів допоміжної охорони («гіва») в складі охоронних дивізій, полків і батальйонів. Про їхній набір було оголошено ще в перші місяці вторгнення, але після різкого спротиву фюрера самій ідеї озброєних слов’ян, в офіційних наказах їх просто перестали згадувати. Тим часом охоронні дивізії та батальйони ландшуц, що здійснювали окупаційні функції на території РКУ, почали відчувати нестачу особового складу вже на початку 1942 року. Той ресурс резервістів старшого віку і молоді, непридатної до фронтової служби, який мав поповнити наявні охоронні частини та з’єднання, було застосовано для формування нових. Натомість, командири існуючих частин почали масово набирати добровольців з місцевого населення, чисельність яких дедалі збільшувалась.
В Києві, як уже зазначалось, було створено чотири школи «гіва-манів» (в старих казармах на Брест-Литовському шосе, на Подолі, Святошині, Печерську), та ще одну, для потреб охорони аеродромів, в Борисполі. Кожна школа випускала від 300 до 1000 охоронців на місяць, навчених основам караульної служби і користуванню радянською та німецькою зброєю. «Гіва-манів» набирали шляхом прямої мобілізації населення, або ж переформуванням самоутворених підрозділів. Принцип добровільності зберігався нехитрим способом — перед прийняттям присяги вояків питали, чи згодні вони служити у німецькій армії. Зазвичай, незгодних не було, так як умови служби у «гіва» були кращими, ніж у «гіві», і, тим більше, ніж умови праці остарбайтерів. Відмова означала для полонених повернення в табір, а для цивільних — примусові роботи. Нерідко ті, хто відмовлявся від служби, все-таки потрапляли до війська через півроку-рік праці у німецьких допоміжних службах (ОТ, УВД, НСКК).
На відміну від «гіві», охоронців одягали в стару уніформу Вермахту без знаків розрізнення, та ставили на рівні умови забезпечення з німецькими солдатами. Розмір заробітної платні коливався в межах 24–30 марок. Денний продовольчий пайок складався з 600–700 гр. хліба, 100 гр. м’яса, 0,5 кг картоплі, 200 гр. круп, 50 гр. масла, 30 гр. цукру, 100 гр. горілки і 4 цигарок[92]. На відміну від «гіві», охоронці мали право на відпустку і служили, здебільшого, неподалік від рідних місць. Службовим посвідченням «гіва-мана» в складі охоронних частин слугували своєрідні «виказні книжки» (Kennbuch).
Свою роль відігравала також і пропаганда. З самого початку окупації колабораційна преса твердила про участь сотень і тисяч українців у боях з більшовиками, та про їх подвиги. Вже з березня 1942 року газети розпочали кампанію агітації до вступу у нібито існуюче Українське Визвольне Військо, що бореться за «належне місце України у майбутній Новій Європі». Разом з тим, адміністрація РКУ не проводила жодних заходів для надання окупаційним установам національного характеру, а націоналістів офіційно ставили в один ряд з більшовиками. У вже згадуваному звіті від 25 серпня 1942 року, працівники СД рекомендували заборонити навіть пронімецьку агітацію для українців, яка б оперувала поняттями «любові до Батьківщини» і т. п., тому що вона межує з націоналізмом, і може підштовхнути населення до небажаних для Німеччини дій[93]. Тобто, жителі райхскомісаріатів були зобов’язані сумлінно працювати на благо Німеччини лише для того, щоб віддячити за визволення від більшовизму. Як радянські, так і оунівські аналітики справедливо відзначали слабкість цього аспекту нацистської пропаганди, і її невідповідність реальній політиці Гітлера.
Набагато більший вплив справляла антибільшовицька агітація, перш за все спрямована на розкриття цілком реальних злочинів радянської системи. Так, ще влітку 1941 року німецькі війська відкривали для загального огляду тюрми, наповнені тілами в’язнів, вбитих НКВС. А навесні 1943 року з українських частин відряджали делегації на місце масових поховань жертв більшовизму у Вінниці. Протягом всього періоду окупації газети описували злочини, здійснені радянськими військами при відступі, а також репресії проти населення територій, відвойованих РСЧА у 1942–44 роках. Розголосу набув і широко відомий зараз наказ Берії про майбутню депортацію всіх українців до Сибіру, розповсюджений німецькими пропагандистами у 1944 році. Проблема навіть не в тому, чи він справжній, чи вигаданий нацистськими спецслужбами, а в тому, що він викликав довіру населення через те, що відповідав їх уявленням про жорстокість методів радянського режиму, і підігрівав антибільшовицькі настрої.
Про патріотизм нацистська пропаганда заговорила лише навесні 1943 року. Основою для цього стало офіційно задеклароване створення Українського Визвольного Війська (УВВ). В теорії це була інституція, аналогічна РОА, але проблема полягала в тому, що УВВ так і не отримала ні повноцінно діючого штабу, хоча б на зразок Командування Східних військ, ні загальновизнаного лідера, на зразок генерала Власова. Просто частині допоміжних формувань Вермахту, а
