Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки) - Іван Дерейко
Українські легіони, відповідно до цієї політики, створювали тільки за межами України. Так, окремі легіонні табори для українців-військовополонених РСЧА були в Двінську (Даугавпілс, Латвія), Петрикові (Пьотркув, Польща), і навіть в Фінляндії, в Каккурі. Поза РКУ були сформовані перші українські батальйони № 1 та 2 (згодом передані поліції і перейменовані у шуцбатальйони 41-й і 42-й), а також 1-й український добровольчий батальйон «Десна» (згодом 615-й Східний), український батальйон «Прип’ять» (згодом 604-й Східний), та інші. Найбільше армійських фронтових (а не допоміжних) частин з українських добровольців було сформовано в групі армій «Північ»: це 803-й, 842-й, 843-й Північноукраїнські піхотні батальйони (Nordukrainisches Infanterie-Bataillonen), а ще дві роти було у 844-му батальйоні. В групі армій «Південь», натомість, українським визнавався тільки один фронтовий батальйон — 6-й піхотний, але й той 1 червня 1943 року був перейменований на 551-й Східний.
Таким чином, командування вермахту в РКУ, виконуючи стратегічні настанови фюрера, не створювали з місцевих жителів самостійних боєздатних частин, але з тактичних міркувань масово залучали добровольців з-поміж цивільного населення і військовополонених до виконання охоронних функцій на окупованій території.
1.3. Українці в німецьких службах забезпечення (Werkdienst, ОТ, NSКК)Найбільший відсоток представників місцевого населення серед наявних в РКУ інституцій Вермахту був у службах забезпечення німецької армії. Йдеться про військово-будівельну Організацію Тодт (Organisation Todt, ОТ) райхсміністерства озброєнь і боєприпасів, транспортні частини НСКК (Nationalsozialistisches Kraftfahrer Korps, NSKK), створені під егідою НСДАП і СА, та т. зв. «Промислова служба України» (Werkdienst Ukraine, UWD), що займалась відновленням, а згодом евакуацією військової промисловості РКУ. УВД теж підпорядковувалась міністерству озброєнь Райху.
Перша з цих інституцій була заснована в 1933 році штандартенфюрером СС, а згодом — Райхсміністром озброєнь та боєприпасів Фріцом Тодтом, для будівництва автобанів і військових об’єктів. Початково, за часів кризи у німецькій економіці, вона надавала роботу масам безробітних, але згодом її штат значно скоротився внаслідок відтоку кадрів в армію і промисловість. З розпалом війни знову виникла нагальна потреба у військових будівельниках, зокрема на окупованих територіях. Проте джерел для поповнення штатів громадянами Райху не було, тому Організація Тодт вже на 1943 рік стала чи не найменш німецькою з усіх нацистських воєнізованих організацій. Загальна кількість її працівників на 1943 рік складала близько півтора мільйона чоловік, з яких тільки 200 тисяч були німцями. Решта були добровільними чи мобілізованими представниками протекторатів та окупованих територій.
В РКУ працівники ОТ (айнзатцгрупа ОТ «Схід», ділянка «Росія-Південь») займались будівництвом та відновленням доріг, аеродромів, казарм, складів тощо. За відсутності добровольців і відповідно до загальної нацистської концепції, організація, як і армія, активно використовувала працю полонених вояків РСЧА. Це відбувалось у двох формах. В одному випадку ОТ просто оголошувала набір місцевих жителів на роботу. Умови і заробітна платня були різними, залежно від рівня робіт, і коливалась від пайка та чотирьох булок хліба на тиждень, до 40–60 РМ на місяць. Українці могли займати посади від чорнороба до інженера.
В іншому випадку організація тимчасово переймала контроль над табором військовополонених, яких розбивала на робочі роти за національностями, і в примусовому порядку застосовувала на допоміжних роботах. Військовополонені не отримували за роботу нічого, крім можливості вийти на певний час з табору і випросити якісь харчі у місцевих жителів чи в охорони. Через півроку праці полоненим пропонували перейти на постійну службу в ОТ, в якості «гіві» (в документах позначались як «Hiwi Org. Todt»). Умови служби відповідали цитованому наказу ОКГ про допоміжні сили на Сході (№ 8000/42).
Кількість українських працівників постійно змінювалась, вони переходили на службу до Вермахту або просто звільнялись, але в кожному центрі округи РКУ постійно було по кілька сотень членів ОТ. Так, наприклад, збереглась заява, датована 2 червня 1942 року, від 317 українських працівників групи ОТ Гакельберга (OT Еinsatzgruppe Hakelberg) до господарчого управління міста Києва (Wirtschaftamt) з вимогою виділити на їхні потреби 450–500 кілограмів махорки. А до кінця року кількість українців в цій частині зросла до 590 чоловік[73].
А у прифронтовій Харківській області, згідно звіту від 27 червня 1942 року, на ОТ працювали 568 українців, 200 військовополонених і 68 «постійних працівників» (німців). Така пропорція збереглась і надалі. На червень 1944 року на окупованих Німеччиною територіях перебувало 694 тисячі працівників ОТ, з яких німцями були лише 30 тисяч[74].
Але ОТ використовувала українців не тільки як робочу силу. Внаслідок типової для німецьких організацій нестачі людей, місцеві керівники організації були змушені створювати ще й допоміжні охоронні команди з військовополонених (Schutzkommando OT). Виникнення такої команди в РКУ зафіксовано в серпні 1942 року, в таборі при шахті № 1 в поселенні Петрівка, (Сталінська область), відновленням якої і займались працівники організації. В таборі лаг-фюрер Енгельман оголосив набір в охорону українців-добровольців, яких серед 9000 полонених було тільки дві роти (200 чоловік). Обидві роти в повному складі погодились на пропозицію, і були направлені в школу шуцманів в м. Сталіно. На станції Ясинувата було сформовано третю, «східну» роту, з узбеків, татарів, чеченців та інших «нацменів». По закінченні школи всі три роти охороняли військовополонених на роботах та здійснювали патрулювання навколишньої території (внутрішній порядок, як і в інших німецьких таборах, забезпечувала табірна поліція з самих полонених). Заробітна платня членів шуцкоманди становила 1 РМ на день, тож на місяць вони отримували до тридцяти марок, залежно від кількості виходів на роботу, але не менше 25
