Машерують наші добровольці… - Микола Лазарович
Уже з самого початку бою стрільці помітили, що ворог намагатиметься взяти їх в оточення, з якого самостійно вибратися буде неможливо. Найкращим виходом зі складного становища став би відступ. Однак на запит команданта леґіону УСС, як діяти, командування бригади наказало те саме, що й рік тому І–му куреневі під час бою під Соколовом: «Держатися до останнього! Поміч вишлють»[107]. Покладаючись на обіцяну допомогу, стрільці, оточені з трьох боків переважаючим ворогом і відрізані від решти фронту непрохідними заплавами Золотої Липи і самою рікою, трималися кілька годин, відбиваючи щораз нові атаки ворога. Та після виснажливої чотиригодинної оборони, так і не дочекавшись ні підмоги, ні поповнення витрачених боєприпасів, ті усуси, що залишилися живими, потрапили у ворожий полон. (Цілком вірогідно, що такий перебіг подій був запрограмований кимось із українофобів у штабі корпусу Гофмана, адже прагнення ліквідувати формацію УСС відчувалося протягом усієї війни). Врятуватися вдалося лише підполковнику Вариводі, його помічнику четарю Панчаку та ще приблизно двадцятьом стрільцям на чолі з четарем Трухом, які зуміли прорвалися крізь ворожий заслін і дістались до Бережан.
Тим часом австрійське командування, скориставшись героїчною обороною Потутор, де стрілецтво прикувало до себе переважну більшість бойових сил ворога, встигло підтягнути резерви і на другий день зуміло зупинити російський наступ, але самих Потутор відбити вже не вдалося. Для цього, як влучно підмітили автори «Історії українського війська»[108], не стало УСС.
Так катастрофічно завершився 1916 рік для леґіону УСС, який лише протягом вересня у найкривавiших за весь час свого iснування боях на Бережанщинi втратив убитими, пораненими i полоненими понад 1300 чоловік[109]. Бойова формацiя фактично перестала iснувати, а її рештки — близько 150 чоловік[110] — разом із канцелярією, обозом та іншими допоміжними підрозділами під командуванням четаря Івана Цяпки перебралися до Коша і Вишколу УСС[111], що перебували в селах Пісочна і Розвадів коло Миколєва над Дністром. Відновлення боєздатності та поповнення особового складу, якому, щоправда, австрiйське командування чинило постiйні перешкоди[112], тривали там до березня 1917 року. На фронті під Бережанами залишилася лише вціліла технічна сотня УСС, що під час бою 30 вересня працювала в Посухові. Тоді ж командування 7–ї австрійської армії, яка з останніх сил боролась у південно–східних Карпатах, зажадало від леґіону УСС відправити на допомогу бодай одну сотню стрільців. У другій половині жовтня зі «старої войни», тобто досвідчених січовиків, було сформовано так звану Гуцульську сотню, що нараховувала до 200 вояків, головним чином гуцулів. 27 жовтня вона під проводом четаря Миколи Никорака (згодом його заміняли четар Альфонс Ерле, німець за нацiональнiстю, сотник Омелян Левицький, четар Іван Бужор) відбула в Карпати, в околиці полонини Кирлибаби, де перебувала до середини 1917 р. Там Гуцульська сотня особливо відзначилась у боях поблизу гори Присліп, де 1 грудня спільно з німецькими частинами розбила росіян, та 31 березня, коли взяла в полон російську залогу з 45–ти чоловік разом із командиром та захопивши при цьому скоростріл і міномет[113]. 27 червня 1917 р. вона повернулася до леґіону УСС.
Останні події на Бережанщинi справляли на залишки стрiлецтва гнiтюче враження, поширювалися апатiя та зневiра. Навіть серед деяких старшин почали з’являтися занепадницькі думки про їхню післявоєнну еміграцію[114]. Та, на щастя, знайшлися й такі, що і серед пануючого хаосу та розпуки ні на мить не забували про стрілецьку місію та інтереси українського народу. Зокрема, сотник Дмитро Вітовський, звертаючись до тих старшин, що задумали після війни «накивати п’ятами», писав: «... Та ж у нас майже вся молода інтеліґенція вигинула, так само, коли не гірше і по другім боці (у Східній Україні. — Авт.) — і кожна інтеліґентна одиниця, що не буде безглуздим страхом підшита, іде в нашім національнім курсі на вагу золота...»[115].
Минуло зовсім небагато часу і доля ще раз випробувала стрілецтво на міцність. 4 листопада 1916 р., одночасно з проголошенням польської держави на вiдвойованих у Росiї землях, цiсар видав указ про поширення автономiї Галичини. Згiдно з ним схiдногалицькi землi фактично вiддавали в розпорядження полякiв, котрi мали за таку плату погодитися на об’єднання з Австро–Угорщиною[116]. Подiбнi австро–польськi торги викликали величезне обурення серед українського суспiльства. Президiя Загальної Української Ради, дискредитована дотеперiшньою австрофiльською полiтикою, змушена була скласти свої повноваження. Полiтичне керiвництво перейшло до Української Парламентарної Репрезентацiї (УПР) на чолi з Юліаном Романчуком. 8 листопада вона виступила з протестом проти дiй австрiйської влади
