Машерують наші добровольці… - Микола Лазарович

Траплялося, що стрiлецькi протести набирали рiзкiших форм. Зокрема, у березнi 1917 р. УСС, обуренi постiйними суперечками та непорозумiннями в полiтичному проводi, устами старшин — так званий «Апель старшин УСС до Загальної Української Ради і Української Парламентарної Репрезентації»[130], який пiдписали 77 осіб, котрi представляли всi стрiлецькi формацiї, — звернулися до українських полiтикiв iз рiшучою вимогою негайного порозумiння. Зокрема, там зазначалося: «Ми глибоко і болюче вражені сим проявом, що в пору, яка на цілі століття рішає про нашу судьбу, на вершках політичного життя Нації роз’єднання і роздор. Запанували відносини, які виключають можність одноцільної політичної акції, уводять заколот в політичне наше життя, підтинають до решти політичну силу, повагу і престиж Нації. — Дві інституції взаїмно оспорюють собі право до політичного проводу і заступництва української суспільности. — Ведеться компетенційна боротьба, яку ані через її зміст, ані її тон не можна назвати політичною. Усе те находить свій відгомін у пресі і відзивається болючою луною серед суспільности. Особливо болюче вражають ці нестерпні відносини нас, Українських Січових Стрільців. Вступаючи в ряди Українського війська, ми зреклися можности брати безпосередно участь в політичнім житті України. Та через те ми ще не відріклися національного чуття ані думки про нашу національну будучність! Противно! Коли не можемо, ані не приписуємо собі права впливати прямо на хід нашої політики — то тим горячіше бажаємо і домагаємось запоруки, що на політичнім полі зроблять другі, покликані до цього, усе, що під цю пору мусить бути зроблене. Згадана компетенційна боротьба відбирає нам цю запоруку. Тому уважаємо своїм обов’язком відозватись в імені стрілецтва до леґітимованих політичних провідників Нації. Не сміє наш Нарід бути під цю пору як судно, на якому суперники виривають собі взаємно керму з рук. Домагаємося покінчення недостойних Великого Народу компетенційних спорів...»

Водночас треба вiдзначити, що, незважаючи на постiйну критику недалекоглядної полiтики крайового керiвництва, сiчове стрiлецтво все–таки враховувало iснуючi умови, тому намагалося зберегти щодо нього певну лояльнiсть i тим не допустити в суспiльствi будь–якого розколу.

На відміну від галицьких політиків, величезним авторитетом та повагою в стрілецькому середовищі користувався Іван Франко, який, поряд із Михайлом Павликом, значився в стрілецьких списках почесним УСС–ом[131]. Його твори були програмовими гаслами для стрільців, які також боролися за волю України та намагалися корчувати ті негативні прикмети, що пустили глибоке коріння в душах і головах українців. Немаловажним було й те, що Каменяр благословив свого сина Петра до лав українського леґіону. Певний час і сам він перебував у стрілецькому шпиталі на лікуванні. Тому, коли УСС дізналися про смерть поета, то сприйняли її як загальнонаціональне горе. На знак скорботи в усіх стрілецьких частинах було приспущено національні знамена з чорними жалібними стрічками. На похорон з фронту прибула делегація УСС, яка супроводжувала Каменяра на Личаківське кладовище. У прощальному виступі стрілецький представник — сотник Зенон Носковський підкреслив: «Устами моїми прощають впослідне Невтомного Учителя–Пророка і Великого Вожда Каменярів... Його духові діти Українські Січові Стрільці, виховані та викормлені Його думками і ідеями, перейняті до глибини душі Його животворними словами. Пішли ми у бій сповнити дословно і найточніше Його заповіт, — пішли з оружєм в руках ломити ворожу скалу, щоб промостити шлях народному щастю... Ми не зневірювалися... Серед найбільшого труду і втоми чули ми Його віщі слова: «Ми зітремо скалу»[132]. Скорботою були проникнуті й тодішні стрілецькі видання та бойові накази[133], де висловлювалася глибока шана до пам’яті Великого Каменяра та його заповітів.

Значний вплив на становлення Українських Січових Стрільців мали також героїчні традиції козацько–гетьманської доби та творчість Тараса Шевченка. Стрілецтво завжди підкреслювало, що є переємником слави українського козацтва та уславлених гетьманів, а тому намагалося й діяти відповідно і навіть творити внутрішню структуру своєї формації на взірець січової. Що ж до Т. Шевченка, то його «Кобзар» вже до війни становив невід’ємний атрибут кожної національно свідомої української родини Галичини, а в стрілецькому середовищі й поготів. Тут існував справжній культ Поета, свідченням чого були щорічні шевченківські свята, які проводилися в леґіоні, як привило, спільно з цивільним населенням, і які завжди перетворювалися у величаві національні маніфестації.

Зважаючи на це, закономірним був той факт, що з самого початку свого iснування УСС виступали переконаними прихильниками соборницької iдеї i пiдкреслювали це при найменшiй нагодi: доброзичливим ставленням до Союзу Визволення України, як полiтичної органiзацiї схiдних українцiв, та її друкованого органу «Вiстника СВУ», стосунками з українцями–вiйськовополоненими з росiйської армiї, щоденною діяльністю. Андрій Мельник, сотник УСС та згодом один із провідників ОУН, зазначав: «Простою послідовністю юнацького усвідомлення було моє вступлення до Українського Січового Стрілецтва в 1914 р.; воно було виразом стремління іти на поміч братам по крові, уярмленим царською Москвою»[134]. Знаменною з цього приводу була зустріч на Різдвяні свята 1915 р. однієї з сотень ІІ–го куреня УСС з кількома вояками російської армії, що потрапили в полон і які, як виявилося були українцями за походженням. Під час спільної Свят–Вечері сотник Дмитро Вітовський виголосив промову, яку, вказуючи на присутніх українців–військовополонених, закінчив такими словами: «Вірю, що так як сьогодні ми засіли до Свят–Вечері з нашими братами з–над Дніпра, хай в цей момент полоненими, — так колись, може вже в недалекій будуччині, засядемо до Свят–Вечері як Один, Великий Український Народ у своїй вільній державі, Соборній Самостійній Україні!»