Машерують наші добровольці… - Микола Лазарович
Така нагода трапилася швидше, ніж на неї сподівалося стрілецтво. Вже 16 серпня І–й курінь перебрався на позиції між Потуторами (праве крило 329–ї бригади) й ліском на Диких Ланах, де стояли флангові відділи турецької дивізії. ІІ–й курінь залишився в Посухові й допомагав першому будувати нову оборонну лінію[96]. Під кінець місяця обидва курені знову зійшлися в Посухові і звідти разом вирушили, як виявилося, в одну з найкривавіших битв за всю свою історію.
Прагнучи прорвати фронт Південної Армії, росіяни з початком вересня вирішили опанувати лисонське узгір’я і зайняти Бережани. Бої розпочалися пополудні 2 вересня наступом 113–ї російської піхотної дивізії, яка з першого удару проламала оборону 35–го золочівського полку, підпорядкувавши собі ліс і пагорби на Лисоні. Щоб відбити втрачені позиції, австрійське командування ще ввечері кинуло на допомогу дві сотні І–го куреня УСС: 1–шу поручника Романа Сушка і 2–гу поручника Андрія Мельника. Сотня Сушка відразу ж вступила в бій, але в нічній метушні була розбита і більша її половина разом із командантом сотні та хорунжим Михайлом Дорошенком потрапила в полон. Командування над рештками сотні перейняв хорунжий Іван Тучапський.
Сотня Мельника, яка простояла цілу ніч у резерві в одному з ярів неподалік лисонського узгір’я, пішла в бій вранці 3 вересня. «Неначе на площі вправ, — відмічав очевидець, — розвинулася розстрільна та рванула скорим кроком під гору в напрямі лісу на Лисоні. Там ішли вже тяжкі змагання із наступаючими московськими силами. Коли сотня пройшла не більш кількадесяти кроків, загриміло багато батерей російської артилерії. Над головами наступаючих рвалась безліч шрапнелів, а гранати попадали в саму розстрільну. Гук експльозій, лоскіт шрапнелів, свист куль, курява, дим, крик ранених, мішались зі словами команди. Багато вбитих і ранених осталось на місці. Проріджена розстрільна таки наблизилась до лісу. Московські частини, які прорвалися на полуднє від лісу та сходили вже надолину із зайнятого хребта горбовини, відкрили по сотні скорострільний вогонь. Рівночасно дались чути з долини скоростріли хор. Черника, уставлені на залізничому шляху, які прецизним вогнем понад голови сотні стримували московські лави, що стали показуватись на верху хребта Лисоні. Сотня добігла до лісу, оставивши за собою більш третини свойого стану — вбитими й раненими»[97]. Ніби продовжуючи попередню розповідь про наступ сотні Мельника на лисонський ліс, один зі стрілецьких літописців Василь Дзiковський писав: «Під градом шрапнелевих куль клалися стрільці як скошені квіти; хто не впав, ішов далі витривало»[98].
У цей час розгорілася затята боротьба за останню оборонну лінію на верху Лисоні. Її втрата фактично відкривала вільний доступ до Бережан. Проте на шляху переважаючих сил противника стали Українські Січові Стрільці: окрім сотень Сушка і Мельника, на Лисоню з Посухова підтягнули також другу частину І–го куреня — сотні Василя Кучабського і Осипа Будзиновського. Метр за метром відвойовували вони в кривавих боях лисонське узгір’я. Так, сотні Мельника та останкам сотні Сушка, підкріпленим недобитками австрійських частин, удалося рукопашною атакою відкинути ворога на лівому крилі в долину, до лінії запасних окопів. Справа від них боролася сотня Кучабського, яка завзято боронила південний край лисонського лісу. За короткий час стрільці втратили вбитими, пораненими й полоненими більше половини людей. Зокрема, поранення отримали хорунжі Михайло Мінчак, Семен Безпалко, Остап Коберський; у полон потрапили поранений поручник Андрій Мельник та четар Василь Кучабський, якого разом із невеликим відділом стрільців оточили росіяни, відрізавши від решти сотні. На горі залишилися лише невеликі гуртки, що з останніх сил відбивалися від ворога, а нерідко й самі переходили в наступ, стримуючи тим самим подальший прорив фронту. Ось як описує у своїх споминах цей бій один із його найініціативніших учасників сотник Богдан Гнатевич: «...Ліс дещо прочищений. Але місцями йде ще завзята боротьба.
Ось там нище, біля першого запасного становища, змагається гурток стрільців. Серед них наш малий боєвий хор. Мінчак. Обі противні сторони перекидаються густо гранатами. Стріляти тут незручно, бо одні і другі схоронені в окопах або за деревами. Москалів у долині тьма — аж роїться! Заєдно підходять нові і нові. А наш гурток маліє.
Перед моїми очима була крівава картина, якої не забуду ніколи! Переді мною малий відтинок окопів. На цьому місці збилося кількадесять стрільців а кругом них москалі. Між зеленю кущів та звалищами землянок роєм сіріють малі солдатські кашкети. Наступають завзято, намагаються замкнути перстень (оточення. — Авт.). Не жаліють життя. Стрільці змагаються на три боки.
Півгодинний завзятий бій віч–у–віч прорідив ряди стрілецтва. Тут і там лежать у калюжах крови побиті та важко ранені. Стогін ранених продирається крізь гамір бою. Нема як і кому їх відси забрати. Багато з них догоряє таки на місці а ці, що не стратили ще всіх сил, шукають захорони під стінами окопів або за пнями дерев.
Там, біля одної траверзи, бачу, збився їх цілий гурток. Одні другим перевязують рани. Одяг на них пірваний, а на ньому повно застиглої ржавої крови.
Ті, що в бою, живі, не бачать, що діється позаду них. Не чують крику ранених, не бачать, що ось біля них паде один чи другий їх товариш, їх усі змисли звернені на ворога. Очима шукають сірих шапок. Перебігають з місця на місце, бо один тут проти десятьох. Не шукають захорони лише доброго догляду, їх лиця замурзані від поту й пилу, чорні від диму, бачиш, зовсім спокійні. Лише очі вирячені горять завзяттям.
Якби вони побачили все те пекло, що довкруги них, якби знали, що їх так мало, що вже і їх хорунжий лежить ранений під деревом, що вони самі тут у клині, ...без проводу та без надії на скору поміч!..»[99]
Якщо в лисонському лісі ворожий наступ завдяки сотням Мельника, Сушка і Кучабського було зупинено, то на
