На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років - Андрій Руккас

А. Руккас та ін.

На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років

Вступ

1914 року закінчився «довгий XIX вік», коли після завершення наполеонівських війн Європа виглядала стабільнішою, аніж будь-коли доти чи після. Звісно, у різних державах змінювалися політичні режими. Наприклад, у Франції монархію змінила республіка, але навіть у монархіях упевнено утверджувався конституційний демократичний лад, зростали економічні показники та чисельність населення. Решта світу забарвилася в кольори європейських колоніальних імперій. Проте трапилося й два прецеденти, які почали підважувати цей образ прогресу та стабільності. З багатьох феодальних державок утворилося два нові динамічні національні формування: Німецький Рейх та Італійське королівство. Вони об’єднали доти політично роз’єднані етнічні простори німців та італійців. Це стало прикладом для всіх бездержавних націй континенту. А таких було чимало.

Багатонаціональні імперії Австро-Угорщина та Росія здавалися нездоланними й непорушними, але стабільність держав залежить не від площі на мапі, а від їхньої легітимності з точки зору підданих. Кожна з них ризикувала виявитися колосом на глиняних ногах. Але імператори, королі й міністри могли не помітити, як змінилися уявлення людей. Непохитну віру в монарха заступала непохитна віра у вільну націю. До часу чехи, поляки чи русини-малороси-українці могли бути найлояльнішими підданими, але суспільна криза чи великі випробування були здатні захитати в їхніх головах усі підвалини суспільно-політичного ладу. І таким випробуванням стала Перша світова війна.

Усе, що ми маємо сьогодні як «світову систему XXI ст.», започаткувала Перша світова війна та ті соціальні експерименти й катастрофи, до яких вона призвела. Її наслідком стала й Друга світова з усіма її жахіттями. І «холодна війна». І сьогоднішній конфлікт Росії з великим світом коріниться в тих явищах, які породила Перша світова. Одне з них — це новітня Україна.

Улітку 1914 р. русини та малороси зіткнулися на полі бою з гвинтівками в руках і вбивали одне одного протягом трьох років, захищаючи власними тілами імперії Романових та Габсбургів. А протягом 1917—1921 рр. вони як українці захищали вже власну державу.

Тодішня українська держава зазнала поразки. І землі нашого народу знову розшматували. Але в частині кордонів Української Народної Республіки з’явилася Українська Соціалістична Радянська Республіка. Не Малоросійська. Не Новоросійська. Не Донецько-Криворізька чи Одеська. Українська. Вона могла бути іграшкою кремлівських вождів, але лишалася Україною.

Тому це дійсно була «перемога через поразки». За двадцять років діти тих, хто захищав Україну в 1917—1921 рр., знову піднімуть синьо-жовтий прапор. 1938 року вони будуть героїчно боронити нашу Батьківщину в Закарпатті від угорських спільників Гітлера, а в 1939 р. нова світова війна прокладе багато нових кривавих шляхів для захисту нашої гідності. Але про це наш читач дізнається з чергових томів серії «Історія без цензури».

Запрошую до прочитання воєнного епосу наших прадідів, які окреслили нинішні кордони України.

Кирило Галушко,

координатор громадського просвітницького проекту

«LIKБЕЗ. Історичний фронт»

Військове будівництво центральної ради та українізація в російській армії 1917—1918 рр.

(М. Ковальчук)

У Російській імперії на початку XX ст. українців рекрутували до лав царської армії нарівні з представниками інших народів. 1917 року в лавах дев’ятимільйонної російської армії налічувалося 3,5 мільйона українців. А з падінням царату одягнені у вояцькі шинелі українські селяни не залишились осторонь національного відродження. Уже в перші тижні після Лютневої революції виникали українські військові гуртки, вояки-українці вимагали їх об’єднання в окремі національні підрозділи й переведення на постій до України. Свідок національного піднесення серед українського вояцтва згадував, що «маси готові були жертвувати своє життя знайденій батьківщині». Утім, інший учасник українського військового руху відзначив, що вояцтво «формувалося не лише з одного почуття суто національного, а в більшості стреміло до рідної оселі».

Українські соціал-демократи, які відігравали провідну роль у Центральній Раді, тривалий час були байдужими до відродження національних збройних сил, вважаючи військо лише знаряддям класової боротьби в руках панівних прошарків суспільства. На думку соціалістів, армію мала замінити «народна міліція». В. Винниченко на шпальтах партійної преси застерігав українське суспільство від культу «козацьких бунчуків» та «українського імперіалізму», а в закликах до створення національної армії вбачав лише «цвіле козаколюбство». Натомість формуванням українських збройних сил опікувалися самостійники на чолі з М. Міхновським та І. Луценком. Навесні 1917 р. військовий клуб ім. П. Полуботка оголосив про необхідність створення «української національної армії з усіма родами зброї... виділення на фронті всіх українців в окремі національні частини з українським старшинством; а в запіллі — формування чисто українських полків».

Уже на початку травня 1917 р. кілька тисяч вояків і новобранців, що перебували на етапно-розподільчих пунктах Києва, явочним порядком створили 1-й Український полк ім. Б. Хмельницького. Командиром богданівців невдовзі було призначено підполковника Ю. Капкана. Із кількасот новобранців було сформовано 1-й Український запасний полк, який мав поповнювати полк ім. Б. Хмельницького. Тоді ж один з учасників українського військового руху — підполковник О. Жуковський — розробив проект українізації частин російської армії шляхом їх «комплектування виключно із українських козаків та офіцерів». І Всеукраїнський військовий з’їзд 18— 21 травня 1917 р. прийняв цей проект і зажадав від російської влади українізації окремих дивізій, а також формування в запіллі українських запасних полків. Для керівництва національним військовим рухом було створено Український військовий генеральний комітет (УВГК), який невдовзі очолив відомий діяч Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) С. Петлюра.

Наприкінці травня 1917 р. російська влада дозволила українізувати 6-й, 17-й і 41-й армійські корпуси на Південно-Західному фронті. Війська цього фронту дислокувалися на Правобережній Україні. Але протидія воєначальників і частини вояцтва змусила Ставку впродовж наступних місяців неодноразово змінювати число призначених для українізації з’єднань. Зрештою, на Південно-Західному фронті було вирішено українізувати 34-й армійський корпус, 100-ту, 108-му і 113-ту піхотні дивізії, а на базі двох дивізій 6-го корпусу створити 51-й Український корпус. На Румунському фронті підлягали українізації 10-й корпус, дві дивізії 26-го корпусу,