Машерують наші добровольці… - Микола Лазарович

південному схилі гори російські бойові лави, прорвавши запасні позиції, невпинно просувалися на долину. Тривалий час їх стримувала чета скорострілів під командуванням хорунжого Дениса Кліща. Але коли більшість обслуги скорострілів було поранено або вбито, і коли геройською смертю загинув сам хорунжий Кліщ, що до останнього моменту обстрілював ворожі лави, росіяни продовжили свій наступ. Тоді назустріч їм вийшла сотня Осипа Будзиновського, яка досі разом із командуванням І–го куреня перебувала в резерві в одному з глибоких ярів. Розгорнувшись у бойову лінію, вона, як згодом писав четар Степан Ріпецький, «на чолі зі старшинами і підстаршинами, з розмахом рушила вперед під гору, звідки сходили в долину ворожі лави. З погордою смерти йшли стрільці до наступу. Не лягали на землю до стрілу, як їх вчили в вишколі, а прямо зі стоячої позиції, щоб краще бачити ворога, стріляли по ворожих лавах»[100]. У ході кровопролитного бою загинули всі команданти чет: Юліан Соколовський, Іван Максимишин і Богдан Романишин, половина підстаршин та чимало стрільців; значна частина сотні, що залишилася живою, разом із командуванням І–го куреня потрапили в полон.

Становище врятував ІІ–й курінь УСС, який у критичний момент командування дивізії перекинуло з Посухова на Лисоню як останній резерв. Перед вимаршем на фронт його командант Сень Ґорук, звертаючись до своїх стрільців, заявив: «Ми йдемо, щоб умерти. Вірю, що сповните свій обов’язок супроти України й віддасте незаслужений поличник. З Богом!»[101] Згадуючи про поличник, він мав на увазі незаслужене звинувачення у зраді, яке австрійське командування висунуло леґіону УСС після бою під Потуторами 14 серпня 1916 р.

Прибувши на Лисоню, курінь Ґорука зумів зупинити російський наступ і навіть спробував повернути втрачені позиції. Проте, незважаючи на бойовий запал, не зміг цього осягнути, оскільки російська артилерія засипала стрільців градом вогню. Після двох невдалих спроб закріпитись наверху, він зайняв резервну оборонну лінію на західному узбіччі гори, між частинами 310–го та 81–го полків. Незадовго до цього найкращим чином проявив себе один із його підрозділів — чета хорунжого Євгена Ясеницького, яка несподіваним ударом розбила ворожі відділи і визволила з неволі командування І–го куреня та частину сотні Будзиновського. Чимало росіян при цьому було захоплено в полон, а тих, що спробували втекти, викосили стрілецькі скоростріли.

Близько полудня бойові дії на Лисоні, якщо не зважати на невгамовну артилерію, вщухли. Ворожі сторони, готуючись до чергової проби сил, підтягували підкріплення, підбирали поранених, хоронили вбитих. Стрілецькі позиції було зміцнено двома неповними австрійськими куренями і частинами баварського 4–го запасного піхотного полку[102], які розташувалися відповідно справа і зліва від стрільців.

Удосвіта наступного дня, 4 вересня, бої відновилися успішною атакою І–го куреня УСС. Несподіваним маневром він здобув ближні окопи росіян над Ценівкою та захопив полонених і скоростріли. Невдовзі в наступ пішов ІІ–й курінь. Однак через брак координації, пасивність деяких союзницьких частин та небезпеку оточення стрільці обох куренів змушені були відступити, зазнавши при цьому значних утрат. Лише ввечері, після півгодинної потужної артпідготовки, почався загальний наступ, у ході якого УСС разом з німецькими й австро–угорськими підрозділами відвоювали в противника раніше втрачені позиції. Отже перша спроба росіян прорвати фронт під Бережанами, незважаючи на цілу дивізію їхньої добірної піхоти та значну кількість артилерії, зазнала фіаско.

Значною мірою перемогу союзних військ забезпечили Українські Січові Стрільці, які завдяки власному героїзму не лише зупинили російський наступ у момент найбільшого ослаблення фронту, але й тривалий час стримували переважаючі сили ворога та першими кидалися у контратаки, додаючи відваги австрійським і угорським підрозділам. Не випадково командир одного з російських полків, якому протистояли усуси, попереджував наступника, що прийшов зі своїми частинами йому на зміну: «Против вас сєчевиє стрєлкі, хорошо мерзавци бются, не зєвайтє!»[103] Лисоня стала вічним символом великої ідеї боротьби за волю України, доказом незламності духу та бойової сили українського стрілецтва. Та водночас вона була і мовчазним свідком найкривавішої трагедії за всю історію УСС: протягом Лисонської битви леґіон утратив майже 700 вояків, з них 81 вбитими, 293 пораненими і 285 полоненими[104]. Найбільшими були втрати серед старшинського корпусу: з 44 старшин у строю залишилося тільки 16[105]. Окрім уже згаданих, полягли в бою хорунжий Ярослав Кузьмович, підхорунжі Василь Сторожук і Степан Томенко; поранення отримали сотник Роман Дудинський, поручник Осип Яримович, четар Богдан Гнатевич, хорунжі Євген Ясеницький, Тадей Ковалик, підхорунжі Олекса Грабар, Володимир Лісковацький та інші.

З настанням затишшя на фронті леґіон УСС, що зменшився до чотирьохсот стрільців, було поповнено двомастами новобранцями з Коша і 15 вересня переведено в запас дивізії до Посухова. Але вже наступного дня, коли росіяни прорвали оборону турецької дивізії на пагорбі Дикі Лани поблизу Посухова, йому разом із союзниками довелося рятувати загрозливу ситуацію. Під час бою стрільці вперше застосували нову тактику нападу — наступ «хвилями», який вівся кількома рідкими (стрілець від стрільця на 10–15 кроків) рядами (розстрільними) на відстані 50 кроків один за одним. Це дало можливість не лише викликати у противника враження ніби наступ ведеться великими силами, але й звести до мінімуму власні втрати, які обійшлися одним убитим і кільканадцятьма пораненими. До 9–ї години вечора лінію оборони турків було відновлено. При цьому усуси полонили, за різними даними, від 200 до 300 російських вояків[106].

Після перемоги на Диких Ланах леґіон УСС перебрався до Потутор, де зайняв свої колишні позиції на східних окраїнах села, від устя Ценівки до шляху, що веде до Бережан. Справа від нього розташувалася