Машерують наші добровольці… - Микола Лазарович
Зустрівшись із українцями з Наддніпрянщини, стрільці бажали знайти в них хоч крихту національної свідомості, бо хотіли вірити, що московський царат не вбив ще зовсім живої душі українського народу. Коли ж знаходили такого, який хоча б знав про Тараса Шевченка, про національну окремішність українців, читав українські книжки чи часописи, то їхній радості не було меж. Не раз збиралися вони разом із братами–наддніпрянцями та розповідали одні одним про себе, обговорювали національні справи, співали народних пісень[136]. Східні українці, дізнавшись за що борються УСС, нерідко захоплювалися ними, намагаючись допомогти. Так, частина наддніпрянців, що перебувала в одному з австрійських таборів, влаштувала там платну виставу, а доходи перерахувала до стрілецького фонду[137]. У свою чергу січове стрілецтво також неодноразово брало під захист східноукраїнських земляків перед різними небезпеками, ризикуючи за це потрапити під військовий суд[138]. Подібні контакти часто переростали у товариські й продовжувалися через листування. Зокрема, на Різдво 1917 р. стрільці отримали таке вітання: «Вам щирим Синам України! Вам — справжнім виконавцям Кобзаревого заповіту! Вам — гордощам української думки, красі українських традицій! Вам, що буйний квіт життя віддаєте за волю України, — ми, слобідські полонені українці, складаємо свої найщиріші Різдвяні привітання!»[139]. Все це йшло лише на користь загальній справі.
Соборницькими мотивами були пронизані фактично всі стрілецькі помисли та вчинки. Чого варта тільки одна фраза з листа четаря Балюка: «Нам не вільно вдоволятися навіть тим, якби до Дніпра прилучено Україну...» та критика ним деяких українських керманичів, думка яких не сягала далі власного повіту[140]. Тією ж ідеєю було продиктоване бажання стрілецтва, щоб долею й iнтересами українського народу керував єдиний полiтичний провiд, який репрезентував би всi українськi землi. А тому, коли воно дізналося про створення замість ГУР Загальної Української Ради, як представництва всього українського народу, куди входили представники Галичини, Буковини та Східної України, то сприйняло цю звістку з великим піднесенням та висловило сподівання, що ЗУР у своїй політиці буде спиратися на самостійницьку національну ідеологію[141], яка була наслідком і стрілецької праці.
Наочним прагненням стрiльцiв до єднання України було i те, що вони використовували в своєму середовищi два герби: галицький — iз зображенням лева i київський — архангела Михаїла, а з 1915 р. почали з’являтися навiть стрiлецькi вiдзнаки з вiдповiдними зображеннями[142]. Цiкавим у цьому зв’язку було стрiлецьке розв’язання питання про герб майбутньої самостiйної соборної Української держави. Його проект — зображення архангела Михаїла з мечем в однiй руцi i щитом, на якому показано лева, — у другiй, було розроблено протягом кiнця 1915–1916 рр. i затверджено на спецiальнiй нарадi старшин УСС[143] (до речі, один із розробників герба четар Іван Іванець восени 1917 р. листувався з Михайлом Грушевським щодо вирішення аналогічного питання в УНР[144]). З цього приводу автор спецiального опрацювання вiстун УСС Василь Дзiковський, студент–iсторик Львiвського унiверситету, зазначав: «Архангела приймаємо не лиш тому, що вiн з давен вживався на Українi..., але тому, що це старинний український емблєм, бо був на Вкраїнi ще перед прилученням її до Литви. А галицького льва додаємо йому на щитi — наче на охорону, — тому, що Галичина була заборолом i охороною українського життя i культури. Злукою обох гербiв єднаємо i вирiвнуємо в iдеї це, — що роз’єднала iсторiя»[145].
Ведучи мову про герб соборної самостійної України, слід відзначити, забігаючи наперед, і такий факт: 19 квітня 1918 р. в селі Пісочна Жидачівського повіту силами стрілецтва було завершено й освячено пам’ятник «з нагоди свободи України і тих, що полягли за її волю». Виготовили його вістун Беркий і стрілець Пресович за проектом підхорунжого Лепкого, який і керував роботою. Сам автор так описував своє творіння в листі до професора Боберського: «Пам’ятник у виді дикого облому камінистої руїни (воєнне знищення нашого краю), на високому підмурованому насипі, в формі оборонного бастіону. Повздовж колони з двобічним фронтом вибиті два великі хрести в виді старинних мечів. На головній таблиці герб соборної України (Володимирів знак) з написом: «На вічну пам’ять свободи України і всіх, що полягли за її волю». На другій таблиці монограм УСС і дата проголошення самостійности України»[146]. Цікавими тут є два моменти. По–перше, тризуб, як державний герб УНР, остаточно був затверджений Центральною Радою тільки 22 березня 1918 р.
