Машерують наші добровольці… - Микола Лазарович
Характерним для згадуваного перiоду було i зростання критичних настроїв Українських Січових Стрільців до австрiйської полiтики щодо України. До осенi 1915 р. вони, хоча i зазнали не одного розчарування, вiрили, що орiєнтацiя на австрiйську монархiю може дати українцям деяку користь. Така позицiя диктувалася перш за все тим, що, з одного боку, потрiбно було мати хоч якусь опору в протистояннi з поляками, якi були настроєнi досить агресивно, а з другого — деяка частина стрiлецтва була пiд впливом тiєї мiшанини австрофiльства та української самостiйно–державницької думки, що панувала в передвоєнному галицько–українському суспiльствi i з початком вiйни потрапила в середовище УСС. Та чим далi, тим бiльше стрiльцi сумнiвалися в доцiльностi такої полiтики, тим частiше намагалися демонструвати свою незалежнiсть вiд Австрiї. Нарештi у вереснi 1915 р. австрiйська преса опублiкувала план утворення Польщi у складi не тiльки польського королiвства, а й усiєї Галичини та деяких українських територiй, вiдвойованих вiд Росiї. 19 вересня старшинський корпус стрiлецького леґiону на своїх зборах запротестував проти таких посягань на права українського народу та на його територiю i в листi до автора цього плану графа Андрашi заявив, що українцi нiкому не дозволять зазiхати на свої землi[84]. А трохи згодом, 11 листопада того ж року, українське стрiлецтво ще раз засвiдчило своє занепокоєння австро–польськими махiнацiями, надiславши лист свого командування Загальній Українській Радi. У ньому говорилося: «... Ми пiшли в сю свiтову заверуху лиш тому, щоби наша Україна в часi сего всесвiтнього, смертельного спору могла проголосити, що є i хоче бути, хоче мати своє мiсце пiд сонцем. Коли що трiвожить нас, то лиш ся думка, чи жертва крови принесе користь Українi, чи тi могили наших товаришiв... причиняться до поправи незавидної долi нашого народа, приспiшать зiрвання з рук України ганебних кайдан неволi»[85]. Тут же командування УСС просило президiю Загальної Української Ради якнайчастiше iнформувати його про стан нацiональної справи та закликало смiливiше обстоювати iнтереси України. Такий змiст листа, незважаючи на його дипломатичнi недомовки, засвiдчив, що стрiлецтво вже позбулося iлюзiй щодо австрiйської помочi (це ж підтверджують й інші факти, зокрема, листи Гриця Коссака до Никифора Гірняка від 3 листопада 1915 р.[86]) i що в його середовищi визрiвають значнi змiни. УСС хотiли бути в курсi всiх подiй, що вiдбувалися в суспiльствi, щоб при потребi на них впливати.
Негативним фактором внутрішнього життя стрілецтва цього часу були міжстаршинські чвари, викликані особою тимчасового команданта полку Гриця Коссака. Його амбітність та імпульсивність, а нерідко і грубе поводження з підлеглими призводили до зростання напруженості у стрілецькому середовищі, падіння військової дисципліни, переходу окремих УСС до австрійських частин. Тому ще 18 листопада 1915 р. старшини надіслали до Загальної Української Ради листа, де йшлося про необхідність усунення отамана Коссака[87]. Цю ж вимогу було поставлено перед членом Української Бойової Управи професором Іваном Боберським, що на Різдво 1916 р. відвідав стрільців. Невдовзі конфлікт було розв’язано. Новим командантом полку призначили майора[88] австрійської армії Антона Вариводу, який 15 березня прибув до місця стрілецького постою і на другий день перебрав командування. Він був енергійною людиною, зі значним організаційним досвідом і вже незабаром припинив старшинські міжусобиці, завів взірцевий військовий лад, доозброїв полк скорострілами й мінометами та поповнив його окремими підрозділами. В той же час, незважаючи на українське походження, майор Варивода залишався австрійським патріотом, мав слабкі зв’язки з українством і був далеким від ідей, за які боролося стрілецтво.
Невдовзі після приходу нового команданта, 13 травня, полк дещо змінив свою дислокацію: ІІ–й курінь перебрався на позиції «Весела» — біля невеликої річки Весела, що між Сосновом і Беневою впадає в Стрипу; решта стрілецької формації разом з її командуванням зайняла північну частину Соснова. В цей час усуси несли розвідувальну і сторожову службу, впорядковували свої позиції, будували укріплення, вдосконалювали бойову підготовку, займалися самоосвітою. Тоді ж зорганізували підстаршинські курси, якими порядкував четар Богдан Гнатевич, ряд старшин і стрільців направили вчитися скорострільної і мінометної справи.
Станом на 25 травня І–й полк УСС (з 30 травня він знову став називатися леґіоном[89]) нараховував 1730 чоловік, в тому числі 47 старшин[90]. Структурно. він складався з двох куренів та кількох окремих підрозділів. І–й курінь протягом кількох місяців після відставки з посади команданта полку очолював Гриць Коссак, а в травні його замінив Омелян Лисняк, що прибув до УСС разом із майором Вариводою, сотні — Роман Дудинський, Роман Сушко, Осип Яримович і 3енон Носковський. II–м куренем командував Сень Ґорук, сотнями — Василь Кучабський, Андрій Мельник, Осип Будзиновський, Осип Семенюк. Серед окремих бойових підрозділів важливе значення мали технічна сотня (командант Іван Сіяк) та утворені наприкінці травня відділ мінометів (командант Іван Роґульський) і відділ скорострілів (командант Федь Черник), який незабаром було реорганізовано в сотню.
Надзвичайно важкою — як для УСС, так і для всієї української національної справи — видалася друга половина 1916
