Машерують наші добровольці… - Микола Лазарович

року. У результаті розпочатого в перших днях червня наступу російської армії під командуванням генерала Олексія Брусілова (так званого брусіловського прориву) Галичина і Буковина знову стали тереном найжорстокіших боїв. Чимало районів, особливо на Тернопільщині, було зруйновано вщент, населення евакуйовано, господарство та майно — втрачено. Через загрозу оточення війська ХХV корпусу разом з іншими частинами Південної Армії змушені були відійти з–над Стрипи на лінію Маріямпіль—Завалів—р. Золота Липа—р. Ценівка—Зборів. За ними ввечері 11 серпня свої позиції залишили й УСС, які через Антонівку, Вівся, Криве, Литятич відійшли до Потутор на Бережанщині. Незважаючи на запевнення командування бригади про те, що на новому місці окопи вже готові, там, як виявилося, подібна робота практично не починалася. Тому стрільці, які мали захищати Потутори і шлях, що веде з Підгайців до Бережан, змушені були будувати оборонні лінії на важкому, кам’янистому терені самі. Їхні окопи простягалися від гирла Ценівки східним краєм Потутор до битого шляху Підгайці—Бережани (ІІ–й курінь) та узбіччям узгір’я Лисоні до вершини одного з її пагорбів — так звана висота 348 — на півночі села (І–й курінь). На південь від стрілецьких позицій, по другому боці Золотої Липи, на горбовині Дикі Лани розташовувався ХV турецький корпус, зв’язок з яким підтримувала 8–ма сотня УСС, що знаходилася коло фільварку Милівка; на півночі зі стрільцями сусідили вояки 35–го золочівського полку.

Бойові дії для УСС розпочалися 14 серпня. Російські війська, відтіснивши 35–й полк за Ценівку, зайняли протилежні пагорби вздовж Жовнівки, Шибалина і залізничного шляху Потутори—Козова та почали обстрілювати стрілецькі окопи з гармат і скорострілів. Пізно ввечері вони кинулися в наступ і, перебравшись через Ценівку, під покровом темряви здобули позиції одного з куренів 35–го полку. Далі пішли в обхід І–го куреня УСС, прагнучи взяти його в оточення. Становище врятував відділ під командуванням хорунжого Федя Черника, який, маючи всього два скоростріли, стримав наступ противника і дав можливість І–му куреневі організовано відступити в напрямку Потутор. Щоправда, це завдання скорострільники виконала ціною власного життя. Росіяни обійшли їхні позиції і напали з тилу. В рукопашному бою по–геройськи полягла майже вся обслуга скорострілів, зокрема вістун Михайло Андреяс, стрільці Юра Сорич, Михайло Чабан, Лука Тимочко, Демянчук. Врятуватися вдалося лише стрільцеві Голоду, десятнику Купрянцю та хорунжому Чернику[91], які прорвалися крізь вороже оточення.

Тим часом стрільці І–го куреня встигли перегрупуватись і разом з двома сотнями 81–го моравського піхотного полку кинулись у контрнаступ, відбивши втрачені позиції та відкинувши противника назад у долину Ценівки. Бій було закінчено ще до підходу запасу другого куреня на чолі з його командантом Сенем Ґоруком.

Незважаючи на позитивний підсумок бойових дій уночі 14 серпня, австрійське командування не лише незаслужено звинуватило УСС у тимчасовому відступі, але й, як це не дивно звучить, у зраді. «Як доказ цього обвинувачення, — зазначає історик Осип Думін, — було притягнено ще й факт, коли кілька стрільців утекло у припілля, хоч такі явища на фронті при інших стягах повторювались доволі часто. Цих стрільців притягнено до польового суду. Обвинувачених боронив доктор права, четар УСС Суховерський. На суді оборонець заявив, що коли винні стрільці, тоді винне й командування дивізії, оскільки йому заздалегідь було відомо про відступ Південної армії з–над Стрипи, а воно все ж не подбало на своєму відтинку нового фронту над Ценівкою про те, щоб збудувати надійні й придатні для оборони окопи. Стрільці викопали їх, але скора поява ворога не залишила їм часу загородити їх як слід дротяними плотами. Отже, прорив на Лисоні, робив висновок д–р Суховерський, є подією, за яку повинні відповідати не стрільці, а командування дивізії. Промова четаря д–ра Суховерського схвилювала голову суду. Він звернув увагу оборонця на те, що як австрійський старшина повинен себе опанувати. Зате членів трибуналу старшин–фронтовиків, які знали справжні умови на фронті й недбайливість австрійських підрозділів, переконали аргументи захисника, і суд звільнив підсудних стрільців од вини й кари. Через те злоба верхів до УСС не щезла, навпаки — ще більше розгорілась. У підрозділах немовби напівофіційно до УСС приліплено назву «Verrater–Regiment» («полк–зрадник». — Авт.). У тому, що цей звичайний на фронті випадок набрав такої гостроти, була «заслуга» наших «приятелів» у вищих ешелонах командування, для яких український леґіон був сіллю в оці. Але чимало завинили тут і самі УСС. Головно завинив тодішній командант полку Варивода, котрий, збентежений першими звістками, не завдав собі праці провести докладне слідство і на його основі як годиться боронити честь полку[92]. Вся правда виявилась опісля. Виявилося, що прорив учинили москалі через необачність того підрозділу 35–го стрілецького полку, що стояв над згаданим яром. На курінь УСС вони несподівано вдарили збоку і щойно пізніше підійшли і з чола. Але обвинувачення УСС і карних запорядків ніхто не відкликав. Саме стрілецтво оборонило свою честь у кривавому бою за Лисоню й на Диких Ланах»[93].

Безпосереднім наслідком демагогічних звинувачень австрійського командування стало переведення УСС із Потутор у резерв 55–ї дивізії до Посухова, недалеко Бережан. Там леґіон було реорганізовано: з обох куренів сформували тільки один бойовий — І–й, а ІІ–й мав бути допоміжним. Командантом І–го куреня призначили сотника Лисняка, а ІІ–го — отамана Ґорука. Замінили також деяких командантів сотень і чет. Ходили навіть чутки, наче новий командувач 55–ї дивізії генерал Уншульд, який восени 1915 р. замінив генерала Фляйшмана, задумує здесяткувати ті сотні, що відступили[94]. Таке відношення до себе, згадував четар Степан Ріпецький, викликало в стрільців «психічну реакцію, що виявилася з одного боку в ненависті до відомих ворогів УСС, а з другого боку в стихійному бажанні всього УССтрілецтва доказати при найближчій нагоді свою бойову вартість наперекір усім ворогам та піднести в публічній опінії (громадській думці. — Авт.) зневажену вояцьку честь УССтрільця»