Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

До 1950-х років більшість європейських дітей зазвичай завершували навчання після здобуття початкової освіти у віці 12‒14 років. У багатьох країнах не надто дотримувалися вимог щодо обов’язкової початкової освіти, запровадженої наприкінці ХІХ століття; діти селян в Іспанії, Італії, Ірландії та докомуністичній Східній Європі зазвичай пропускали школу навесні, улітку й на початку осені. Середня освіта залишалася привілеєм, доступним тільки середньому та вищому класам. У післявоєнній Італії завершену середню освіту мало менше 5% населення.

Щоб змінити статистику майбутнього, а також у межах ширшого циклу соціальних реформ, уряди в післявоєнній Європі запровадили низку масштабних освітніх змін. У 1947 році у Великій Британії шкільний вік було збільшено до 15 років (а у 1972 році — до 16 років). В Італії, де на практиці більшість дітей у перші післявоєнні роки все ще залишали стіни школи у віці 11 років, у 1962 році шкільний вік було подовжено до 14-ти. Упродовж 1959–1969 років кількість італійських дітей, які повноцінно навчалися в школі, зросла вдвічі. У Франції, яка в 1950 році могла похвалитися лишень 32 тисячами bacheliers (випускників старшої школи), за наступні двадцять років ця цифра збільшилась уп’ятеро: у 1970 році до bacheliers належало 20% осіб у відповідній віковій категорії.

Ці освітні зміни мали революційні наслідки. Дотепер лінія культурного розламу в більшості європейських суспільств пролягала між тими (і таких була абсолютна більшість), хто закінчив школу, навчившись читати, писати, опанувавши базову арифметику і вивчивши історію держави в загальних рисах, та привілейованою меншістю, яка навчалася до 17 або 18 років, отримала такий цінний диплом про завершену шкільну освіту та продовжила навчання, щоб отримати якийсь фах, або пішла працювати. Загальноосвітні середні школи, ліцеї та гімназії Європи були доступні лише керівним елітам. Відтепер ці освітні заклади — наступники класичних освітніх програм, колись закритих для селян і міських бідняків, — відчинили свої двері широким колам молоді різного соціального походження. У міру того як дедалі більше дітей долучалося та проходило крізь систему середньої шкільної освіти, між їхнім світом і світом їхніх батьків зростало провалля.

Цей новий та абсолютно безпрецедентний розрив поколінь фактично здійснив окрему соціальну революцію, хоча її наслідки все ще були відчутні тільки в межах родин. Але поки десятки тисяч дітей вливалися в нашвидкуруч побудовані середні школи, чим створювали надзвичайне навантаження на матеріальну й фінансову тканину освітньої системи, призначеної для зовсім інших часів, планувальники вже починали непокоїтися через те, що ці зміни означають для закладів, які дотепер були заповідними зонами ще більш обраних кіл, — університетів.

Якщо більшість європейців до 1960 року ніколи не бували в стінах середньої школи, про те, щоб відвідувати університет, мріяти могли одиниці. Упродовж ХІХ століття кількість традиційних університетів, а також інших закладів вищої освіти, здебільшого ремісничого спрямування, дещо збільшилася. Але в 50-х роках ХХ століття вища освіта в Європі все ще була доступна тільки привілейованій меншості, чиї родини могли дозволити собі відмовитися від заробітку своїх дітей, щоб ті могли вчитися в школі до 18 років, а потім ще й сплатити вартість навчання в середній школі та університеті. Звичайно, для дітей бідняків і родин із середніми статками існували стипендії. Але за винятком зразково меритократичних й егалітарних освітніх закладів французької Третьої та Четвертої республік, ці стипендії рідко покривали офіційну вартість додаткової освіти й ніколи не компенсували втрачених доходів.

Попри найкращі наміри попереднього покоління реформаторів, Оксфорд, Кембридж, Вища нормальна школа[281], університети Болоньї чи Гайдельберга й інші давні освітні установи Європи залишалися недосяжними практично для всіх. У 1949 році у Швеції було лише 15 тисяч студентів, у Бельгії — 20. В усій Іспанії налічувалося тільки 50 тисяч студентів університетів — удвічі менше, ніж у Сполученому Королівстві (із 49-мільйонним населенням). Кількість студентів у Франції ледь перевищувала 130 тисяч. Але тепер, коли Європа перебувала на піку масової середньої освіти, невдовзі мав настати час непереборних вимог розширити можливості й для здобуття освіти вищої. Багато чого мало змінитися.

Насамперед Європа невдовзі мала відчути потребу в значно більшій кількості університетів. У багатьох країнах «системи» вищої освіти не було як такої. Більшість країн успадкувала впорядковану випадковим чином мережу окремих інституцій — комплекс невеликих, давніх, формально незалежних закладів, здатних прийняти щонайбільше кілька сотень першокурсників щороку й нерідко розташованих у провінційних містечках без або майже без будь-якої соціальної інфраструктури. Там не було місця для розширення, а їхні лекційні аудиторії, лабораторії, бібліотеки й гуртожитки (якщо такі були) ніяк не могли розмістити ще тисячі молодих людей.

Типове європейське університетське містечко — як-от Падуя, Монпелльє, Бонн, Левен, Фрайбург, Кембридж, Уппсала — було маленьким і часто віддаленим від великих міських осередків (багато століть тому таке місце розташування університету обирали навмисне); винятком, хоч і важливим, був Паризький університет. Більшість європейських університетів не мали кампусів в американському розумінні (тут очевидні винятки становили британські університети, насамперед Оксфорд і Кембридж) та фізично були інтегровані в міське середовище: студенти цих закладів жили в місті й залежали від його мешканців щодо житла й інших послуг. Найголовніше, що, незважаючи на здебільшого багатовікову історію, європейські університети практично не мали власних матеріальних ресурсів. У питаннях фінансування вони повністю залежали від міста чи держави.

Якщо система вищої освіти в Європі збиралася вчасно відреагувати на загрозливий демографічний вулкан, який от-от мав вибухнути через початкову та середню школи, ініціатива мала виходити із центру. У Британії та меншою мірою в Скандинавії розв’язанням проблеми стало будівництво нових університетів на місці «зелених полів» за межами провінційних міст й обласних центрів: в Англії — Колчестера чи Ланкастера, у Данії — Орхуса. Коли перше покоління випускників середніх шкіл доросло до університетів, ці нові заклади, нехай навіть архітектурно бездушні, могли принаймні задовольнити збільшений попит на місця та створити робочі місця для дедалі більшої кількості бакалаврів і магістрів, які шукали викладацьку роботу.

Замість того щоб відкривати нові університети для масових слухачів, британські освітяни вирішили інтегрувати ці заклади в стару елітну систему. Отож британські університети зберегли за собою право приймати студентів або відмовляти їм у вступі: тільки ті, хто показав певний результат на загальнодержавних шкільних випускних іспитах, могли сподіватися вступити до університету, а кожен навчальний заклад був вільний вибирати, кому пропонувати місця, і приймати стільки студентів, скільки був здатен. Студентство у Великій Британії залишилося в певному розумінні привілейованою меншістю (не більше ніж 6% у