Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Особливою жертвою післявоєнного архітектурного іконоборства були вокзали, ювелірні втілення досягнень вікторіанської доби та нерідко повноцінні пам’ятники архітектури. Залізничні станції постраждали і в Сполучених Штатах (багато хто і досі згадує знищення Пенсильванського вокзалу в Нью-Йорку в 1966 році як поворотний момент офіційно схваленого хуліганства); але американські міські архітектори принаймні могли виправдати себе тим, що перспективи залізничного транспорту супроти автомобіля і літака здавалися слабенькими. Однак на маленькому перенаселеному континенті майбутнє залізничного сполучення ніколи всерйоз не ставили під сумнів. На місці зруйнованих європейських вокзалів виростали прісні, огидні споруди, які виконували ту саму функцію. Знищення Юстонської станції в Лондоні, Монпарнаського вокзалу в Парижі чи елегантного Ангальтського вокзалу в Берліні не мало ані практичного сенсу, ані виправдання з погляду естетики.
Масштаб міського руйнування, усеєвропейське прагнення розпрощатися з минулим і стрибок від розорення до ультрасучасності за одне покоління, як з’ясувалося пізніше, стали для Європи власним покаранням (на щастя, цьому сприяла рецесія 1970-х років, яка вдарила не лише по державних, а й по приватних бюджетах і зупинила оргію оновлення). Ще в 1958 році, навіть раніше, ніж епідемія міських перебудов сягнула свого апогею, група британців, які вболівали за збереження давньої спадщини, заснувала Вікторіанське товариство. Це була типово британська волонтерська організація, яка опікувалася встановленням і збереженням архітектурної спадщини країни, що опинилася під загрозою; але впродовж наступного десятиліття аналогічні мережі активістів утворилися по всій Західній Європі, змушуючи мешканців, науковців і політиків діяти спільними зусиллями, щоб уникнути подальших втрат. Якщо їм не вдавалося врятувати певний район чи будівлю, то вони принаймні могли зберегти те, що від них лишилося, — як у випадку фасадної частини та внутрішньої галереї Палаццо Делле Стелліне на вулиці Корсо Маджента в Мілані. Це було все, що вціліло від міського сиротинця XVII століття, решту якого демонтували на початку 1970-х років.
У матеріальній історії європейського міста 1950–1960-ті роки були справді жахливими десятиліттями. Шкода, завдана в той період фізичній тканині міст, — це темний, досі до кінця не визнаний бік «тридцяти славетних років» економічного розвитку; вона певним чином відповідала тій ціні, яку довелося сплатити за промислову урбанізацію попереднього століття. Хоча в подальші десятиліття були здійснені певні корекції — зокрема у Франції, де планова модернізація та потужні інвестиції в дороги й транспортні мережі відчутно покращили якість життя в деяких депресивних заміських масивах, — втрати так ніколи і не були повністю відшкодовані. Великі міста — Франкфурт, Брюссель і передусім Лондон — надто пізно усвідомили, що обміняли свої кревні міські права на незрозумілу бруталістську кашу.
Іронія долі, зокрема, полягає в тому, що безжально «оновлені» та перебудовані міські ландшафти того періоду в 1960-х роках найбільше зневажали саме молоді люди, які в них жили. Їхні будинки, вулиці, кав’ярні, фабрики, офісні приміщення, школи та університети, можливо, й були сучасними і невблаганно «новими». Але за винятком тих, кому пощастило найбільше, середовище, у якому вони опинилися, здавалося їм потворним, бездушним, задушливим, нелюдським і — за визначенням, яке набувало популярності,— «відчуженим». Цілком очікувано, що, коли ситі, освічені діти благонамірених європейських держав добробуту виросли у своїх гарних помешканнях і повстали проти «системи», перші ознаки прийдешнього вибуху відчули панельні бетонні гуртожитки бездушного університетського «розширеного кампусу», необачно втуленого поміж багатоповерхівок і заторів переповненого паризького передмістя.
Розділ 12
Привид революції
Про секс стало відомо в 1963 році, між скасуванням заборони «Коханця леді Чаттерлей» і першою платівкою The Beatles.
Філіп Ларкін
Революція — ми так її любили.
Данієль Кон-Бендіт
Повстання розкаяної буржуазії проти самовдоволеного та деспотичного пролетаріату — одне з найхимерніших явищ нашого часу.
Сер Ісая Берлін
Сьогодні всі журналісти світу цілують вас у дупу, але не я, дорогі мої. У вас обличчя зіпсованих паршивців, і я ненавиджу вас так, як ненавиджу ваших батьків… Коли вчора на Валле Джуліа ви побили поліцейських, мені було їх шкода, тому що вони — діти бідняків.
П’єр Паоло Пазоліні, червень 1968 року
Ми не з Дубчеком. Ми з Мао.
Італійський студентський лозунг, 1968 рік
Моменти, які мають велике культурне значення, часто здобувають визнання тільки постфактум. 1960-ті роки були не такі: сучасники вважали ці часи — і самих себе — безпрецедентно важливими, і це було однією з особливостей доби. Значна частина шістдесятих минула, якщо згадати пісню британського гурту The Who, «у розмовах про моє покоління». Як ми побачимо, ці турботи не були абсолютно безпідставні; але, як і варто було очікувати, вони призвели до певного зсуву ракурсу. Шістдесяті справді були десятиліттям, яке мало для сучасної Європи надзвичайне значення, але не все, що тоді здавалося важливим, залишило слід в Історії. Тенденція самозакоханого іконоборства — чи то в одязі, чи в ідеях — вичерпалася дуже швидко; натомість справді революційні зміни в політиці та державних справах, які розпочалися наприкінці 1960-х, набрали повних обертів лише через кілька років. У політичній географії 1960-х можна заплутатися: найважливіші події не завжди відбувалися в найвідоміших місцях.
У середині 1960-х років суспільне значення післявоєнного демографічного вибуху вже відчувалося всюди. Здавалося, що в Європі повно молодих людей — у Франції станом на 1968 рік до категорії студентського віку, тобто від 16 до 24 років, належало 8 мільйонів осіб, або 16,1% всього населення країни. Раніше таке вибухове збільшення кількості населення створило б величезні складнощі для забезпечення країни продовольством; і навіть якби люди мали що їсти, шанси знайти роботу були б мізерні. Але в часи економічного зростання та процвітання головною проблемою, яка постала перед європейськими державами,
